Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

не­на­че поїха­ла по свою смерть. Цілий тиж­день Нас­тю бра­ла не­терп­ляч­ка, щод­ня во­ни біга­ли до Волька на­пе­ремінку, щоб спи­та­ти, чи не вер­ну­лась Вольчи­ха з Києва. Аж дру­го­го тиж­ня Вольчи­ха приїха­ла й при­нес­ла за­куп­ки.

Балабушиха розс­те­ли­ла ма­терію в залі на столі. Свіжий блис­ку­чий ат­лас пе­ре­ли­вав­ся делікат­ни­ми сутінка­ми, спа­да­ючи аж до по­мос­ту фал­да­ми. Нас­тя пос­та­ви­ла на столі білі че­ре­вич­ки, роз­ки­да­ла на ка­напі на ви­ши­ва­них по­душ­ках ру­ка­вич­ки, блон­ди, рожі й не мог­ла на їх на­ди­ви­тись. Ба­ла­бу­ши­ха, як зви­чай­но, по­ход­жа­ла по залі й фан­та­зу­ва­ла, ку­ря­чи папіро­су.

- Сідай, Нас­те, за фор­теп'ян та заг­рай, щоб твої че­ре­вич­ки доб­ре тан­цю­ва­ли на ба­лу, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя сіла за фор­теп'ян і, пог­ля­да­ючи на уб­ран­ня, пе­рег­ра­ла до ру­ка­ви­чок чо­ти­ри польки та до че­ре­вичків тро­па­ка. Во­на зга­да­ла Гус­та­ва й заспіва­ла гар­ненький ро­манс "Что это за серд­це? Что же за та­кое, что ни днем, ни ночью не да­ет по­кою?".

Награвшись і наспівав­шись, Нас­тя пос­ла­ла за крав­цем Мош­ком і звеліла йо­му при­нес­ти кар­тин­ки з мод­но­го жур­на­лу. Мош­ко прий­шов і приніс зас­мальцьовані кар­тин­ки мод; во­ни втрьох вчи­ни­ли ра­ду, як ши­ти сукні.

- Тобі, Нас­те, тре­ба ши­ти сук­ню де­кольте, як на оцій фігурі, а я собі одс­ло­ню тільки шию та трош­ки пле­чей, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Настя гля­ну­ла на за­яло­зе­ну кар­тин­ку. На фігурі бу­ли одс­ло­нені всі плечі, гру­ди до по­ло­ви­ни й ру­ки тро­хи не під пах­ви.

- Ой ма­моч­ко, мені зда­ва­ти­меться, що я го­ла! - крик­ну­ла Нас­тя.

- Ото й доб­ре! Ти, нівро­ку, тілис­та собі. В те­бе плечі й ру­ки пов­ненькі й біленькі, - їх вар­то одс­ло­ни­ти.

- І зро­ду-звіку не хо­чу! Мені бу­де со­ром вий­ти до гос­тей…

- Дурненька ти! Гус­тав швид­ше ста­ростів заш­ле, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха Насті на вуш­ко.

Настя спах­ну­ла, але все-та­ки зго­ди­лась одс­ло­ни­ти ту при­на­ду: чи­ма­ло пле­чей та ру­ки по лікті.

Мошка по­са­ди­ли ши­ти сукні в се­бе в по­ко­ях, щоб він ча­сом не вкрав ма­терії та не вко­ро­тив шлейфів. Че­рез тиж­день сукні бу­ли го­тові. Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею поїха­ли до Шмідта й поп­ро­си­ли всю йо­го сім'ю на бал, а з нею ра­зом і всіх своїх но­вих фаб­рицьких знай­омих.

Балабуха, на­ди­вив­шись, як йо­го жінка й доч­ка тя­га­ли­ся з ти­ми убо­ра­ми та при­би­ран­ням на бал, сів за свій діяріуш і на­пи­сав: "3апястія й оже­релія, або жіно­ча суєта". Пофіло­софст­ву­вав­ши на цю те­му, зга­дав, скільки пе­ре­терпів, не пив­ши два дні горілки та пун­шу, й на­пи­сав бай­ку про доб­ро­го чо­ловіка Ми­ки­ту та ли­ху жінку Феську, кот­ра не да­ва­ла йо­му пи­ти, а са­ма щод­ня хи­ли­ла горілку в корчмі.

Настав день ба­лу. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя ще за­вид­на пов­би­ра­лись і по­ход­жа­ли по залі, ог­ля­да­ючи се­бе кру­гом в дзер­калі. Нас­тя роз­пус­ти­ла по пле­чах розкішні чорні ло­ко­ни. В ло­ко­нах білів пу­чок білих тро­янд, кот­рий чу­до­во прис­та­вав до її чор­них брів та ма­то­во­го делікат­но­го ли­ця. Ро­жеві пу­чеч­ки, приш­пи­лені на пер­сах і ко­ло пле­чей, ко­кет­ли­во зміня­ли од­но­тонність ціло­го убо­ру. Нас­тя вся бли­ща­ла в делікат­них то­нах і сутінях, кру­ти­лась, вертілась ко­ло дзер­ка­ла й гри­ма­ла на сон­це за те, що во­но так дов­го не за­хо­дить.

Зайшло й сон­це. В по­ко­ях посвіти­ли лам­пи й свічки. Вже прий­шли жид­ки й заг­ра­ли в сінях "на доб­ри­вечір". Ко­ли це в дворі за­гур­котіло, не­на­че хто ко­тив гар­ма­ти під са­ми­ми вікна­ми. В сінях за­ту­потіла та­ка си­ла ніг, не­на­че ціла гро­ма­да ври­ва­лась в дім.

- Іди, Нас­те, в свою кімна­ту та вий­деш тоді, як усі гості вже пов­хо­дять в за­лу. Я ска­жу, що ти вби­раєшся, - ска­за­ла ма­ти.

Настя дрібненько вибігла з за­ли й при­чи­ни­ла двері. Дов­го туп­ця­ли гості в при­хожій, дов­го роз­дя­га­лись та че­пу­ри­лись. В кінці всього двері з при­хо­жої од­чи­ни­лись, і в за­лу вско­чив Га­нуш, не­на­че актьор на сце­ну. Він був у фра­ку, в пальових ру­ка­вич­ках, в ла­ки­ро­ва­них бо­тин­ках, на­по­мад­же­ний, па­ху­чий, рівний, як то­по­ля. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що в залі звідкільсь зійшло сон­це. Во­на тро­хи не ки­ну­лась йо­му на шию.

За Га­ну­шем влетіли в за­лу Гус­тав і Гер­ман, так са­мо уб­рані. Їх мо­лоді рівні че­пурні пос­таті чу­до­во виз­на­ча­лись в фра­ках і в пансько­му чор­но­му уб­ранні.

За Гус­та­вом та Гер­ма­ном увійшла ди­рек­тор­ша і її доч­ка, уб­рані прос­тенько, зовсім не по-бально­му. На ди­рек­торші бу­ла чор­на вов­ня­на сук­ня. Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи на­су­пи­лась.

"3нать, ме­не не по­ва­жа­ють оці німкені: пов­би­ра­лись, не­на­че на по­хо­рон", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

З при­хо­жої вхо­див дов­гий ряд гос­тей, дов­гий, не­на­че йо­му й кінця не бу­ло. Увійшов фран­цуз, потім ста­рий німець Мон­таг, а за ним ще який­сь мо­ло­дий німець, три са­ха­ро­ва­ри з сусідньої хохітвянської са­харні та три по­ля­ки. В кінці всього увійшли несміли­во якісь два сто­ля­ри, старі німці в за­яло­зе­них сюр­ту­ках і в та­ких ста­ро-мод­них узеньких шта­не­ня­тах, що їх сухі тонкі но­ги бу­ли схожі на ца­пині. Здо­рові чо­бо­ти прос­тої ро­бо­ти бу­ли обх­ва­чені штриб­ка­ми. Че­рез узькі ру­ка­ви стриміли гострі лікті.

В за­лу всу­ну­лась вся ми­ронівська са­хар­ня, пок­ли­кав­ши з со­бою свою близьку сусіду, хохітвянську са­хар­ню. Ми­ронівські офіціалісти ре­ко­мен­ду­ва­ли ха­зяй­ці своїх знай­омих з хохітвянської са­харні. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ра­да й привітно по­да­ва­ла ру­ку навіть ста­рим сто­ля­рам в ку­цих шта­не­ня­тах на штриб­ках.

Вийшов Ба­ла­бу­ха й привітав­ся до гос­тей. Гості за­шуміли, спов­нив­ши всю за­лу, за­го­моніли на уся­ких мо­вах. Ба­ла­бу­ши­ха сіла ко­ло ди­рек­торші й роз­мов­ля­ла з нею. В залі сто­яв який­сь гомін, навіть клекіт, чуд­ний для ву­ха. Убогі сто­ля­ри-німці несміли­во посіда­ли ряд­ком і, пок­лав­ши ру­ки на колінах, мов­ча­ли. Ще за­гур­котіло над­ворі, й в за­лу увійшов англіча­нин з своїм при­яте­лем з хохітвянської са­харні. В кінці всього в од­чи­нені двері увійшов ба­тюш­ка з дру­гої міської церк­ви з си­ном семіна­рис­том. Ба­ла­бу­ши­ха не про­си­ла на вечір ні од­но­го ба­тюш­ки, ні однієї ма­туш­ки. Во­на за­чу­ду­ва­лась от та­кої нес­подіва­ної дис­гар­монії на ба­лу й гля­ну­ла на Ба­ла­бу­ху ду­же сер­ди­то.

Балабуха знав, яка ком­панія бу­де в йо­го домі, й ти­хенько од жінки зап­ро­сив до се­бе ба­тюш­ку, щоб бу­ло при­най­мні з ким роз­мов­ля­ти.

- Насте, ви­ходь вже в за­лу! Всі гості з'їха­лись, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, увійшов­ши в кімна­ту, де сиділа Нас­тя. - Ну та й гос­тей нак­ли­ка­ла я тобі! А який гар­ний Га­нуш, який уб­ра­ний! Яка йо­го пос­тать у фра­ку!

- А Гус­тав у фра­ку чи ні? - спи­та­ла Нас­тя.

- Атож! Там у залі чис­та заг­ра­ни­ця. Мені зда­лось, що я не в Бо­гус­лаві, а десь в Па­рижі або в Римі.

- Ой піду й я мерщій в ту заг­ра­ни­цю! - ска­за­ла Нас­тя.

- Але ко­ли б ти зна­ла моє го­ре: в за­лу при­пер­ся за­ро­сянський по­пи­ще та ще й з си­ном. Оце так оказія!

- Невже? По­га­ний знак при ви­ході з по­пом стріну­тись! - ска­за­ла Нас­тя й за­ду­ма­лась.

- От і ви­га­да­ла, - ска­за­ла