Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Повість-хроніка

Широко роз­ки­ну­лось се­ло Вільша­ни­ця, не­да­ле­ко од Росі, по зе­ле­них гор­бах та до­ли­нах. Се­ред се­ла в до­лині лиснів дов­гий ста­вок. Ко­ло са­мої греблі про­ти мли­на на при­гор­ку сто­яла ста­ра ду­бо­ва церк­ва з п'ятьма ба­ня­ми, а ко­ло неї, не­на­че вгніздив­шись в гус­то­му виш­ни­ку, сто­яла ще старіша за церк­ву, при­сад­ку­ва­та, ши­ро­ка дзвіни­ця з стовп­чи­ка­ми навк­ру­ги. Про­ти церк­ви че­рез до­ро­гу бу­ла осе­ля вільша­ницько­го свя­ще­ни­ка; за ста­рим до­мом зе­ленів ста­рий са­док. І при­гор­ки, й довгі до­ли­ни, й зе­лені ле­ва­ди в вер­бах по­над став­ком - усе зе­леніло й лисніло на ве­се­ло­му сонці, а білі чисті ха­ти скрізь біліли в сад­ках, ніби чи­ясь ве­ред­ли­ва ру­ка, гра­ючись, роз­ки­да­ла їх в по­етич­но­му без­ладді по гор­бах та до­ли­нах.

На південь за по­ло­ги­ми ле­ва­да­ми та сіно­жа­тя­ми, за ку­па­ми вільхи та вер­бо­ло­зу, про­ти синього не­ба яс­но вирізу­ва­лась ла­ма­на сму­га го­ря­но­го бе­ре­га Росі. По го­рах та за­па­ди­нах мріли ліси; поміж ліса­ми ніби то­ну­ли в срібній імлі то там, то там се­ла, бли­ща­ли хрес­ти на білих ба­нях цер­ков, мріли на при­гор­ках білі ха­ти. Ви­со­кий бе­рег, опо­ви­тий про­зо­рим ту­ма­ном, мрів в да­ле­чині, не­на­че по­етич­ний міраж в про­зо­ро­му синьому небі.

Дія діялась в двад­ця­тих ро­ках ХІХ віку. Бу­ло літо. Вже зай­шли жни­ва. Вже нас­тав га­ря­чий робітній час. Сто­яла го­ди­на, ще й до то­го був бу­день, - а в дворі й за дво­ром в свя­ще­ни­ка стов­пи­лась си­ла на­ро­ду: в Вільша­ниці тільки що по­хо­ва­ли ста­ро­го свя­ще­ни­ка, Пет­ра Мос­са­ковсько­го. Уся гро­ма­да зійшлась в йо­го двір на по­ми­нальний обід.

Усе ши­ро­ке подвір'я суспіль бу­ло зас­тав­ле­не не сто­ла­ми, а дош­ка­ми, пок­ла­де­ни­ми на пеньках та око­рен­ках. Впо­довж цих до­шок сиділи долі дов­ги­ми ряд­ка­ми па­рафіяни покійно­го па­нот­ця. За подвір'ям стов­пи­лась си­ла дітей, хлопців та дівчат і заг­ля­да­ла в двір че­рез тин. Діти по­ви­ла­зи­ли на тин і обсіли йо­го, не­на­че го­робці. На го­роді па­ла­ло троє ба­гаттів, а кру­гом їх веш­та­лись мо­ло­диці, сно­ви­га­ли ба­би. В ле­генько­му ди­му од ба­гат­тя бу­ло вид­но з де­ся­ток здо­ро­вих золійників та горшків з уся­кою стра­вою для обіду. Не­за­ба­ром мо­ло­диці по­ча­ли на­си­па­ти в здо­рові мис­ки та ян­до­ли стра­ву й ста­ви­ли по дош­ках; другі ви­но­си­ли з ха­ти в ряд­нах і розк­ла­да­ли по сто­лах пок­ра­яний на скиб­ки хліб та книші. Ко­ло самісінько­го по­ро­га дов­ги­ми ряд­ка­ми посіда­ли за обід старці та стар­чи­хи сли­ве з усіх ближ­чих сіл. На­ро­ду бу­ло си­ла. Місця для всіх не ста­ва­ло: одні ряд­ки, по­обідав­ши, вста­ва­ли, другі сіда­ли на­томість. Після чо­ловіків сіда­ли мо­ло­диці та ба­би.

Прислуговуючі най­мич­ки та мо­ло­диці на­си­лу нас­та­ча­ли стра­ви. Тут обіда­ло все се­ло, обіда­ли про­хожі, проїжджачі; старці пос­хо­ди­лись з усієї око­лиці… Горілка ви­хо­ди­ла відра­ми, та й ще не мож­на бу­ло нас­та­чи­ти на всіх.

Чотири си­ни небіжчи­ка от­ця Пет­ра - два свя­ще­ни­ки, один ди­якон і один дяк - з здо­ро­ви­ми пляш­ка­ми в ру­ках хо­ди­ли поміж сто­ла­ми і підряд час­ту­ва­ли усіх.

Найщедріше час­ту­ва­ли во­ни па­рафіян сво­го па­нот­ця, бо зна­ли, що гро­ма­да за­раз по обіді поч­не ви­би­ра­ти зас­туп­ни­ка на місце ста­ро­го покійно­го па­нот­ця. А їм усім од­на­ко­во ба­жа­лось зай­ня­ти батько­ве місце в рідно­му, здо­ро­во­му й ба­га­то­му селі.

На причілку, в хо­лод­ку, під ви­со­ки­ми че­реш­ня­ми, бу­ли по­нак­ри­вані сто­ли для ду­хо­венст­ва та значніших па­рафіян-гос­по­дарів. Невістки покійни­ка віта­ли гос­тей.

Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Свя­ще­ни­ки вста­ли з-за столів, а за ни­ми ра­зом повс­та­ва­ли усі лю­ди на всьому ши­ро­ко­му дворі. Гомін стих од­ра­зу. Нас­та­ла та­ка ти­ша, не­на­че на всьому дворі не бу­ло жи­вої душі. Ста­ло чуть, як ще­бе­та­ли в сад­ку пташ­ки. Ста­рий си­вий свя­ще­ник, обер­нув­шись до церк­ви, по­чав пра­ви­ти здо­ро­вим ба­сом па­рас­тас. Йо­го го­лос роз­ля­гав­ся по всьому подвір'ї. Ста­рий ба­тюш­ка нап­рикінці па­рас­та­са підняв го­лос і го­лосніше пок­лик­нув "вічную пам'ять" небіжчи­кові. І все ду­хо­венст­во, яке тут бу­ло, заспіва­ло "вічная пам'ять!". А в той час ти­тар, си­вий, аж білий, з дов­ги­ми ву­са­ми, тричі навх­рест підійняв вго­ру здо­ро­вий по­лив'яний чер­во­ний жбан си­ти, при­дер­жу­ючи звер­ху ру­кою хліб, кот­рим був нак­ри­тий жбан. Усі лю­ди, що сто­яли в дворі і за дво­ром, по­ча­ли хрес­ти­тись та кла­ня­тись до церк­ви: сотні рук за­ма­ха­ли, сотні голів то на­хи­ля­лись, то підніма­лись, сотні уст ше­потіли не ду­же ти­хо: "Вічная пам'ять! вічная пам'ять!" І нес­подіва­но не­на­че схо­пив­ся се­ред тиші в дворі вітер, і не­на­че за­ше­лестів на вітрі лист в сад­ку на де­реві. І той ше­лест по­ма­леньку сти­хав, до­ки зовсім не стих… і знов в дворі і на причілку ста­ло ти­хо-ти­хо, аж мерт­во…

Сини покійни­ка з усім ду­хо­венст­вом пішли в по­кої. Чо­ловіки поздійма­ли дош­ки й пов­но­си­ли в повітку; по­од­ко­чу­ва­ли під тин пеньки та око­рен­ки. Си­ла лю­дей роз­си­па­лась по дворі. Мо­ло­диці та старці по­ви­хо­ди­ли з дво­ру за во­ро­та. 3іста­лась в дворі са­ма гро­ма­да. По­ча­лись ви­бо­ри но­во­го свя­ще­ни­ка.

Громада за­го­моніла й за­гу­ла, не­на­че за­гу­ли бджо­ли в пасіці пізнього літнього ве­чо­ра після важ­ко­го га­ря­чо­го дня; по всьому дворі лю­ди поз­би­ва­лись в куп­ки й сти­ха роз­мов­ля­ли. На­си­лу бу­ло чу­ти то там, то там: "А хто пак оце бу­де в нас за свя­ще­ни­ка? Ко­го нам оби­ра­ти?" Одні ра­ди­ли, що най­кра­ще бу­ло б обібра­ти на па­рафію од­но­го з стар­ших синів покійни­ка, котрі вже бу­ли свя­ще­ни­ка­ми в сусідніх се­лах; другі об­зи­ва­лись за третього си­на - ди­яко­на; але ще тихіше хо­див гомін, що старші си­ни покійно­го па­нот­ця не ду­же ми­рять з своїми па­рафіяна­ми, а ди­якон п'є по корч­мах горілку й б'ється не тільки з людьми, але ча­сом і з жи­да­ми, навіть з жидівка­ми.

- Панове гро­ма­до! - спокійним, але твер­дим го­ло­сом про­мо­вив ста­рий ти­тар, кру­гом кот­ро­го стов­пи­лись такі ж самі старі діди. - З-поміж чо­тирьох цих нас­то­ятелів на па­рафію оберімо собі за свя­ще­ни­ка най­мен­шо­го покійни­ко­во­го си­на Ха­ри­то­на. Він зріс на на­ших очах; ми йо­го доб­ре знаємо. І чо­ловік він доб­рий, бо­го­бо­ящий, не гор­дий; ча­сом вря­ди-го­ди вип'є з на­ми по чарці, але не п'янствує, не ти­няється по корч­мах; він і до лю­дей привітний та лас­ка­вий, і гор­тань має доб­ру. Не­ма що й ка­за­ти! З йо­го бу­де доб­рий свя­ще­ник. На­пишімо про­шен­ня до вла­ди­ки, дай­мо йо­му підво­ду та гро­шей на до­ро­гу, та й не­хай з бо­гом ру­шає до Києва. Чи так, па­но­ве гро­ма­до?

- Так, так! Ти­тар доб­ре ра­дить! - за­го­моніли діди кру­гом ти­та­ря, і ця гад­ка, не­на­че стріла­ми, по­летіла по всьому дворі.

Титар вий­шов з сво­го кру­га, прой­шов вздовж і впо­пе­рек по дворі поміж гро­ма­дя­на­ми та пи­тав в усіх і в кож­но­го, чи прис­та­ють во­ни на йо­го дум­ку за цього од­но­го з чо­тирьох те­перішніх нас­то­ятелів на вільша­ницьку па­рафію. Пе­ред ти­та­рем лю­ди розс­ту­па­лись; го­ло­ви без ша­пок ко­ли­ва­лись, і од