Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

дні горілки не пив. Чу­до­во­го зя­тя бу­ду ма­ти", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Гості з го­лод­ни­ми шлун­ка­ми пот­ро­щи­ли ве­че­рю до ос­таннього шмат­ка хліба, до рісоч­ки й після ве­чері пішли знов в та­нець, вже зовсім не по-заг­ра­нич­но­му. Од­на кар­люч­ка за­че­пи­лась за­каб­лу­ком за Нас­ти­ну сук­ню й роз­дер­ла її вни­зу. Дру­га кар­люч­ка нас­топ­та­ла Ба­ла­бу­шисі за­каб­лу­ком на пальці з мо­год­зу­ля­ми так, що во­на аж ухо­пи­лась ру­кою за но­гу. В кінець усього сто­ляр Мон­таг по­ка­зав на стіні зай­чиків і ста­ро­го сільсько­го вчи­те­ля-німця. Гості роз'їха­лись вже світом. Дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя спа­ли цілий день до са­мо­го ве­чо­ра.

Цілу зи­му їзди­ли Гус­тав та Гер­ман в гості до Ба­ла­бу­хи як близькі сусіди. На різдво й в м'ясниці Ба­ла­бу­ши­ха да­ва­ла ра­ди Гус­та­ва ве­чо­ри. Діло не­чеб­то зовсім ішло вже до вінця, як зда­ва­лось Ба­ла­бу­шисі.

Але раз після ве­ли­код­ня Ба­ла­бу­ши­ха поїха­ла з Нас­тею в гості до Шмідта. Вес­на сто­яла у всій красі. Нас­тя аж па­лах­котіла од ко­хан­ня до Гус­та­ва. Ба­ла­бу­шисі хотілось хоч всмак на­ди­ви­тись на Га­ну­ша. З-за лісу за­чорнів ви­со­кий стовп са­харні. Пиш­на вес­ня­на го­ди­на спри­яла їх ве­се­лим по­чу­ван­ням і гар­монізу­ва­ла з ни­ми.

- Коли б ти, Нас­те, зна­ла: як уг­ляд­жу я са­хар­ню, то не­на­че п'яни­ця вгля­дить корч­му, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи вульгар­но.

- А я як уг­ляділа той чор­ний стовп, то мені зда­ло­ся, що він заквітча­ний ро­жа­ми. Мені чо­гось здається, що тут десь пах­не ре­зе­да, - ска­за­ла Нас­тя.

Вони в'їха­ли на фаб­рицький двір і ста­ли ко­ло ди­рек­то­ро­во­го дво­ра.

- Мабуть, вже зацвіли вес­няні квітки в ди­рек­то­ровім квітни­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Отам, ма­буть, са­ме кра­су­ються чу­дові квітни­ки на зе­леній тра­виці, повні тюльпанів, нар­цисів та півоній… Ой які там гарні клум­би! Я б їх ви­ши­ла на по­душці. А ти, Нас­те?

- І я б ви­ши­ла. А побіжім та хоч гляньмо че­рез час­токіл.

Вони побігли й заг­ля­ну­ли че­рез час­токіл в квітник. Квітник був навіть не ско­па­ний. Зем­ля на гряд­ках чорніла, й доріжки вже за­рос­та­ли бур'яном. Ко­ши­ки-клум­би бу­ли по­рожні. Тюльпа­ни та лелії бу­ли навіть по­ви­ко­пу­вані. Хвіртка бу­ла од­чи­не­на. В клум­бах без­кар­но ри­ли зем­лю свині.

- Що це за ди­во? Чом це Гус­тав та Гер­ман не опо­ря­ди­ли й досі квітни­ка? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Вони увійшли в при­хо­жу, роз­дяг­ли­ся, повіша­ли оде­жу на кілоч­ках і про­жо­гом убігли в за­лу. Нас­тя ду­ма­ла стріну­ти Гус­та­ва, Ба­ла­бу­ши­ха - Га­ну­ша.

Зала бу­ла по­рож­ня, не­на­че пуст­ка. З дру­гої кімна­ти вий­шов сто­рож, який­сь дід, не­чу­пар­ний, ще й вид­ро­окий.

- Що це за ди­во? - крик­ну­ла Нас­тя й по­чу­ти­ла, що її сер­це затріпа­лось в гру­дях, не­на­че з пе­ре­ля­ку.

- Де ділись Шмідти? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в сто­ро­жа.

- Вчора виїха­ли чи за гра­ни­цю, чи в Вар­ша­ву; бог йо­го знає ку­ди. Тут заїжджав до ди­рек­то­ра наш пан, та як по­ча­ли швар­готіти, та як по­ча­ли кри­ча­ти та зма­га­тись, та тро­хи не по­би­лись. А дру­го­го дня ди­рек­тор зняв­ся з місця та й виїхав по­хап­цем з сім'єю десь да­ле­ко за гра­ни­цю, чи що, - ска­зав сто­рож.

Настя, як сто­яла, так і впа­ла до­до­лу, зомлівши. Ба­ла­бу­ши­ха, си­дя­чи на низько­му одвіркові на вікні, схи­ли­ла го­ло­ву до стіни.

- Води! При­не­си, діду, мерщій во­ди! - крик­ну­ла во­на з вікна. Дід по­чим­чи­ку­вав і приніс ку­холь во­ди. Ба­ла­бу­ши­ха на­пи­лась, потім прис­ну­ла з ро­та во­дою в ли­це Насті. Нас­тя розп­лю­щи­ла очі. Ба­ла­бу­ши­ха ви­ве­ла її попід ру­ки й по­са­ди­ла на по­воз­ку. Во­ни вер­ну­лись, пря­му­ючи "з-за гра­ниці" в Бо­гус­лав, вбиті го­рем.

- Поїхали й навіть з на­ми не поп­ро­ща­лись, - за­го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха вже аж під лісом.

Настя й сло­ва не ска­за­ла, тільки пла­ка­ла.

А був­ший на ба­лу в Ба­ла­бу­ши­хи семіна­рист, сер­ди­тий на заг­ра­нич­ний Ба­ла­бу­шин бал, поїхав до Києва й в класі з ка­фед­ри оповістив усім то­ва­ри­шам за той бал і за те, як Нас­тя й її ма­ти нех­ту­ва­ли семіна­рис­та­ми й гу­ля­ли з фаб­рицьки­ми па­ни­ча­ми та з сто­ля­ра­ми-німця­ми. Од то­го ча­су до Ба­ла­бу­хи в ха­ту не заг­ля­нув ні один семіна­рист.

Настя дов­го після то­го жда­ла же­нихів. Ще вісім років Ба­ла­бу­ши­ха ва­ри­ла з Нас­тею ва­рен­ня, ви­ши­ва­ла усякі квітки та чи­та­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов". З го­ря та з ве­ли­кої нудьги за ми­лим Гус­та­вом Нас­тя нав­чи­лась ку­рить, а сусіди ти­хе­сенько го­во­ри­ли, що во­на по­таєнці навіть пи­ла з ма­мою пунші з ро­мом, тільки ле­ге­сенькі. В довгі зимні ве­чо­ри Нас­тя виг­ра­ва­ла на фор­теп'яні усякі фан­тазії, а ма­ти хо­ди­ла по залі, слу­ха­ла му­зи­ку й пе­ре­ду­му­ва­ла все своє жит­тя, свої ра­дощі й свої при­го­ди. Че­рез вісім років в Бо­гус­лав приїхав не­мо­ло­дий ста­но­вий, удівець, та ще й з трьома дітьми. Нас­тя йо­му спо­до­ба­лась, і ста­но­вий зас­лав до неї ста­ростів. Ба­ла­бу­ши­ха, при­дер­жу­ючись ви­що­го то­ну, не звеліла справ­ля­ти сільсько­го буч­но­го весілля з му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. Мо­лоді прий­шли од вінчан­ня, ви­пи­ли шам­пансько­го, по­ве­че­ря­ли в ма­ленькій ком­панії рідні, й пішла Нас­тя на го­то­ву сім'ю вже літнього прис­тар­ку­ва­то­го удівця. Ви­ряд­жа­ючи з до­му Нас­тю, Ба­ла­бу­ши­ха гірко пла­ка­ла.

- Прощай, моя до­ро­га до­ню, моя при­ятелько! Те­пе­реч­ки я зос­та­нусь са­ма в хаті, як би­ли­на в полі. Я з твоєю мо­лодістю не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ла й пе­ре­бу­ла свою мо­лодість, - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ви­ряд­жа­ючи Нас­тю.

Балабуха не спромігся да­ти за Нас­тею при­да­но­го ні мідно­го ша­га й тільки на­да­рив своїм бла­гос­ло­вен­ням на до­ро­гу.

Балабуха по­сивів і став аж білий. Ба­ла­бу­ши­ха по­марніла й зсох­лась, як опеньок, але й в ста­рості зос­та­лась про­вор­ною та го­во­рю­чою. На сьомо­му де­сят­кові во­на по­чу­ва­ла, що її си­ли слабіша­ють, фан­тазія зга­сає і за­ми­рає, сон тікає од неї. Во­на про­ки­да­лась вночі, в чет­вертій, навіть в третій го­дині, а щоб підси­ли­ти свої нер­ви й прог­на­ти нудьгу, чо­ти­ри ра­зи на день пи­ла чай. Най­мич­ка ча­сом став­ля­ла для неї са­мо­вар в глу­пу північ. Здається, Оле­ся тільки й жи­ла чаєм та тю­тю­ном. Папіро­си во­на ку­ри­ла сли­ве цілий день. І те­пер во­на лю­бить ве­се­лу мо­ло­ду ком­панію, цілі ве­чо­ри ди­виться, як тан­цю­ють та бав­ляться мо­лоді па­ничі та пан­ни, слу­хає му­зи­ку та все чи­тає ро­ма­ни. Не­важ­ка на­ука, без­робітне жит­тя на дов­гий час збе­рег­ли її си­ли. Ба­ла­бу­ха вже ог­лух, але ще й досі доб­ре ба­чить. В Ба­ла­бу­ши­хи навіть цілі усі зу­би. Во­на ду­же не лю­бить ні го­во­ри­ти, ні навіть слу­ха­ти за смерть.

1881

1

- Стіл (лат.)

2

- Істи­на в вині (лат.)

3

- О свя­та прос­то­та! (лат.)

4

- Всьому є край (лат.)

5

- Мир вам, най­світліший от­че! (лат.)

6

- Ось лю­ди­на! (лат.)

7

- Схо­жий схо­жо­му радіє (лат.)

8

- Дослівно "матір-го­ду­вальни­ця".