Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Щербина поробляє? Знайшов він собі нову косу?.. Ти, Ігоре, я чув, у начальство таки вибився? А сміявся, як я тобі по «темній книзі» ворожив, що ти у великі люди вийдеш. Який уже в тебе чин? На ротного тягнеш?

— На ротного не знаю, — відповів Ігор, — а на взводного певно. Інструктор.

— А як той? — повернувся Бутько до Анципера. — Юнкерс… Знайшли, хто його черконув косою Щербининою?

— Не знайшли, — одказав Анципер і твердо додав: — І не знайдуть. Бо як почали тоді згадувати, хто виходив, а хто заходив, така плутанина з того вийшла, що й кінців не добереш. І скажіть мені, хлопці, чого це воно так виходить: оце сидять біля тебе люди, може годину й другу, а ти не пам’ятаєш, хто сидів спочатку, хто потім? То якби наперед знати…

— А зі мною як було? — підхопив Бутько. — Я взагалі нікуди не виходив, а от хто коло мене був?.. Щербина. Нахманович. Дранишников був чи не був — не пригадаю… А спитай мене, чи виходили вони кудись? Може, виходили, а може, й не виходили. Та й Юнкерс наче весь час на очах крутився. І от, бачте, загинув чоловік ні за цапову душу. Я вам так скажу, хлопці: годилося б усе-таки справити сороковини. Свій брат. Фронтовик…

— Які сороковини? — здивувався Ігор. Він до війни й не чув про сороковини, а на війні про них і не згадували…

— Ти що, з дуба впав? — обурився Бутько. — Та сороковий же день сьогодні, як лейтенанта не стало.

І він витяг з порожньої штанини чвертку магазинної горілки.

— Давай склянки, Анципере.

Ігор з тривогою уявив, як після обіду зайде в кабінет до третього секретаря міськкому комсомолу — жінки з якимось фантастичним нюхом на спиртне, і одсунув був склянку, та Анципер похмуро сказав:

— Я-то не пив і не п’ю. Але й справді сороковини, а я вже про це забув. Пом’янемо хлопця…

І вони втрьох, не цокаючись, випили горілку, закусили вітамінками.

— Коли ж тебе випишуть? — спитав у Анципера Бутько.

— Скоро вже. Другий протез приміряли.

— І куди ти?

— Ще не знаю. — Анципер задер свого шпачиного носа. — Гарна дівка, коли засватана. Вже домовлено було, що піду в майстерні художні, по трафаретах квацяти, життя прикрашати, аж це приходили з райсоцзабезу і там велику посаду пропонують. Може, й на ротного тягне. Інспектором. А ти що підшукав на гражданці?

Бутько зняв окуляри.

— Біда в мене, хлопці. Оце й друге око сліпнути почало. Лікарі кажуть, нерв там якийсь зачепило. І так воно повертає, що можу осліпнути я зовсім. Єдина в мене надія — поїду зараз до Одеси, до професора Філатова. Кажуть, чудеса він робить, сліпим зір повертає. Як допоможе він мені, то повернувся я в Київ і роботку якусь тиху підшукаю. А як не допоможе, то поїду до сестри в село Трибухів на Сумщину, та й пір’я дертиму на печі, та й доживатиму, скільки мені там зосталося…

Розділ дев’ятнадцятий

Тепер усе відбувалося в тій самій послідовності, що й з перехідником, який мені, до речі, гауптман Крюгер подарував, але йшлося вже про звіт.

— Ну, як вам Берлін? — спитав у мене майор Гібайдулін, з яким я зустрівся в коридорі.

— Сподобався.

— А звіт ви вже написали?

— Та я тільки повернувся.

— Беріться за звіт, бо я, наприклад, звіт готую в дорозі. Навіть у літаку роблю нотатки.

Я подякував за пораду і сказав, що в подальшому теж робитиму нотатки в літаку.

Федір Васильович, вислухавши мене, раптом схопився:

— Це все дуже цікаво. Але сідайте негайно за звіт.

Я не став чекати, поки у мене спитає про звіт ще й полковник Іванов, і заходився його писати.

З учорашнього дня, тільки-но я зійшов з літака у Бориспільському аеропорту, я почав звітувати і зараз думав, що це вже ніколи не припиниться. Насамперед я звітував перед Людою, яка мене зустріла. Розповів їй про все, що бачив, що зі мною відбувалося, виключивши лише два маленькі пункти: я не згадував, для чого туди їздив, і не прохопився й словом про ту молоденьку німкеню, з якою я їхав в одному вагоні. Воно й справді нічого такого не було, і розмовляв я з тою німкенею не більш як півгодини, але я ніколи не гадав, що з Люди вийде така ревнива дружина.

Перед татом я звітував про Берлін, про вулиці, на яких побував. Тато щоразу питав, як вони раніше називалися, а звідки я міг це знати? В усякім разі, він був розчарований, що я не побував у Кьопеніку — районі Берліна, де тато з воронки від бомби, що утворилася прямо посеред вулиці, відстрілювався з ручного кулемета системи Дегтярьова.

Мамі я подав речовий звіт — пухнасту кофту, що кольором своїм скидалася на сіамську кішку. Мама кофту приміряла, подякувала, але спитала:

— А Люді що ти привіз?

— І Люді таку саму.

— Так я й знала, — похитала головою мама. — За одним рипом!

Дядько Петро сприйняв мій звіт з таким обуренням, ніби це я замазував підписи на рейхстазі.

— Що ж це робиться на білому світі? — накинувся він на мене. — Он у «Вечірньому Києві» писали, що Софійський собор ремонтують, так реставратори кожний напис, що зробили там на стінках, може, тисячу років тому, відновлюють. Що це — і нам тисячу років чекати, поки на рейхстагові повідновлюють наші підписи?..

Мій письмовий звіт полковнику Іванову я передав через секретаря, а наприкінці дня мене викликали в його кабінет. Я мав коротенько розповісти працівникам відділу про поїздку. Це був ще один звіт. Коли я закінчив, полковник Іванов відзначив:

— Ось як треба працювати, товариші… — І тут же, щоб я не дер носа, додав: