Микола Васильович Білкун - Роман шукає

— Звичайно, я маю на увазі не лейтенанта Пуза, хоч у цілому він впорався з дорученою справою, а німецьких наших товаришів. Справу більш як тридцятирічної давності вони зуміли розшукати і вивчити протягом кількох годин. Це і є та чіткість і організованість, яких нам треба вчитися.

Він відпустив усіх, крім Федора Васильовича й мене.

— Тепер ви розумієте, — сказав полковник Іванов, — що скарб Отто фон Кролова був лише часткою тих ста тонн золота і тих величезних вкладів у банках багатьох країн світу, які зараз має неонацистська організація «Шпінне» — «павук». Це золото вони хочуть покласти в підвалини четвертого рейху, про який мріють. А модне намисто, що дехто ладний зробити собі з крихт, які струсилися з цих скарбів, надто схожі на намисто з одрізаних людських вух, що ними любили прикрашати себе канібали…

Колись я дивувався, що спонукає деяких людей день у день сидіти на роботі не по сім годин, як це передбачено кодексом законів про працю, а по десять — одинадцять, та ще й у вихідні прибігати на службу. Я навіть мав зухвалість твердити, що це просто погані працівники, які не можуть впоратися із своїми справами вчасно. А тепер я знаю, чому вони сидять: бояться надовго відійти од діла, щоб не прогавити найцікавішого.

От і я — скільки я був у тому відрядженні в Берліні? А найцікавіше таки пропустив. Перше: Слюсаренко встиг злітати в Одесу і достеменно встановити, що Бутько ніколи не звертався по допомогу в інститут імені Філатова. Друге: працівники Сумського обласного управління повідомили нас, що в селі Трибухів Бутько не проживає і не проживав, і сестра його теж там не мешкає, і люди, схожі зовнішністю на Бутька, в цьому селі не з’являлися ніколи. Третє: Федір Васильович розговорив стабільно тверезого Ямришка. Як це йому вдалося — я не уявляю собі і боюся, що вже ніколи про це не дізнаюся. Федір Васильович тільки загадково посміхається. От подивитись би на це! Знімають же для футболістів та хокеїстів навчальні фільми про відповідальні матчі… Після допиту він повірив Ямришкові, що той справді про смерть Бутька почув від Байрака.

— Що ж, Федоре Васильовичу, — сказав полковник Іванов. По тому, як ви настроєні, бачу, що прийшли ви з конкретною пропозицією.

— Так, — посміхнувся Федір Васильович.

І тут він запропонував найпростіший хід, як підібрати ключ до Бутькових дверей. В шахах це було б «є-два—є-чотири». Він збирався викликати дружину покійного Байрака Клавдію Агафонівну й спитати, хто приїздив до її чоловіка в останній час і чи не виїздив він сам кудись.

Я згадав цю Клавдію Агафонівну — повільну, боязку, як равлик, креслярку з «Котлонагляду», уявив, як вона вже при першому дотику втягує ріжки й ховається в свою мушлю, так, що її звідти вже живою не витягнеш, і зауважив:

— Вона нічого не скаже.

— А що ви пропонуєте? — гостро зиркнув на мене полковник Іванов.

— Я з нею знайомий. Краще давайте я піду до неї додому і спробую одержати від неї відповідь на ці запитання так, ніби між іншим…

— Спробуєте чи одержите?

— Одержу.

— В такому разі, ми з Федором Васильовичем не будемо більше вас затримувати.

Я перестрів Клавдію Агафонівну біля роботи і провів її додому. А вже за годину повернувся й доповів Федорові Васильовичу:

— Він у Фастові. Має прізвище Засенко…

— Молодець! — зрадів Федір Васильович. — Як це вам удалося?

Я знизав плечима — мовляв, нічого особливого — й переповів розмову з Клавдією Агафонівною.

Я спитав у неї, куди виїздив її чоловік за останні два роки. Вона відповіла, що Байрак сам нікуди не відлучався, а виїздили вони удвох улітку: одного разу до Одеси в санаторій, а вдруге — в будинок відпочинку на Ризьке узбережжя.

— А в суботу чи в неділю?

— Восени по гриби іноді їздили. Недалеко, до Козина. Ну, ще влітку бували на пляжі.

— А може, ще куди?

— Та ні. Хіба що зрідка без мене їздив він у Фастів до свого фронтового друга.

— Прізвища того друга ви не пам’ятаєте?

— Чому не пам’ятаю? Засенко.

— Ви його бачили? Приїздив він до вас?

— Та ні, не приїздив. Чоловік казав, що Засенко зовсім каліка, без обох ніг. А Петро Якович не забував нещасного того чоловіка, провідував його, гостинці йому возив. — Пом’ялася і додала: — Може, й випивали вони трохи.

Федір Васильович почервонів. Дивна якась у нього здатність — червоніти, як дівчина. Не дивлячись на мене, він сказав:

— Кажуть, переможців не судять. Та ми з вами ще не переможці. Та коли б і стали переможцями… Судять і переможців! — Він раптом, подивився на мене вимогливо й пильно. — Як тільки ми починаємо брехати підозрюваному, злочинцеві або свідку, ми відразу ж стаємо з ними на одну дошку. Саме з цього починається шлях до залякувань, до брутальності та інших порушень прийнятих у нас правил і законів. Ви, Романе Олексійовичу, для того, щоб одержати від цієї жінки потрібні відомості, часом не вдавалися до брехні чи шантажу?

Тепер настала моя черга червоніти.

— Ну що ви, Федоре Васильовичу!.. Я тільки сказав, що від цього залежить, чи не буде заплямоване чесне ім’я її чоловіка… То хіба ж це неправда?

— Але й не зовсім правда, — гостро поглянув на мене Федір Васильович. — Сподіваюсь, ви затямите надалі, що такі речі просто неприпустимі в нашій практиці… Тепер до діла: ви впевнені, що Клавдія Байрак сказала правду? І до чого тут Засенко, та ще й без обох ніг?..

Клавдія Агафонівна не брехала. Вона не знала, хто насправді цей Засенко, просто переповіла мені те, що казав їй чоловік. Наші оперативні працівники встановили, що П.Я.Байрак їздив не у Фастів, а в Іванівку, село неподалік од Фастова, і не до Засенка, а до Бутька…

В ті часи, коли я ще не розумів різниці між працівниками міського управління