Микола Васильович Білкун - Роман шукає

Досвід навчив його не довіряти хвалькуватим обіцянкам вермахтівських генералів. Київ могли здати з дня на день, хоч Гітлер оголосив місто неприступною фортецею.

З паперів важко було встановити, з якою саме місією послали гауптштурмфюрера Отто фон Кролова до Києва, але слід гадати, що він мав завдання «прикрити крамничку». Це підтверджувалося й тим, що для нього відвели спеціальну резиденцію в особняку по Петрівській алеї, підпорядкували команду зарізяк. Він був сумлінним службістом, той гауптштурмфюрер Отто фон Кролов, та цього разу, можливо, уже передчуваючи кінець «тисячолітнього райху», вирішив піти ва-банк. Він настрахав слідством фінансових працівників іншого відомства, яке теж вилучало цінності, тільки офіційно. За його наказом розстріляли кількох працівників спеціальної служби, з місцевого населення. Серед них був і Г.Дерев’янко, судячи з усього, та сама «загадкова слов’янська душа».

На фон Кролова подали донос, що він привласнив великі цінності. Втрутилося гестапо, зробили обшук. І той клаптик паперу про «загадкову слов’янську душу» мало не коштував йому життя. Його ніби й не заарештували, але в супроводі людини з гестапо негайно відправили в Берлін, де папірець той був розцінений, як неприпустима службова недбалість. Могло бути й гірше. Фон Кролову просто пощастило: його тільки розжалували в солдати і відправили на фронт.

Та хто ж все-таки ота загадкова слов’янська душа? Очевидно, не Бутько. До образу, який у мене склався, до «темної книги», до ворожіння на базарі, до чорного пияцтва ніяк не пасувало вишукане знання німецької мови, освіченість і акуратність.

Бутько першим з чотирнадцятої палати виписався з госпіталю. За ним в один день виписалися Мартин і Славко, потім Щербина, через кілька днів після нього Ігор Вербицький, а вже останнім Семен Анципер. Але Бутько навідався в госпіталь і після цього.

***

Семен Анципер стояв на одній нозі обличчям до стіни і, опираючись об неї руками, поволі присідав, а потім так само поволі випростовувався. Тут-таки, прихилені до стіни, стояли новенькі милиці, і, що одразу впало Ігореві в око, на кінцях милиць, як каштанова шкаралупа, їжачилися голками знамениті Славкові наконечники.

Анципер на ногах! Фактично був він на одній нозі, та все одно… Вертикальний Анципер! Ігор ніколи не бачив вертикального Анципера. Це означало, що Семенові зробили протез. Поки що один. Та буде ж і другий.

— Здоров, Анципере! — закричав з порога Ігор.

— Здоров, здоров. Провідати прийшов?

Анципер не припинив своїх вправ. Він так само вперто присідав і випростовувався. Тільки на хвильку повернув до Ігоря обличчя, і той побачив крапельки поту на чолі — видно, не дуже легко давалася Анциперові та гімнастика…

В чотирнадцятій палаті все мало такий вигляд, ніби Щербина з Ігорем подалися в міську залізничну касу, Бутько з самого ранку вислизнув ворожити, а Славко й Мартин никають десь у вестибюлі. Та насправді все було не так. На ліжках лежали вже інші люди, які прибули сюди на реампутацію, а зараз обідали в їдальні, і Анципер був не той, бо став «вертикальним», та й у палаті дещо помінялося. Щербинину тумбочку більше не припирали бильця ліжка — вона переїхала в ноги і видавалася там страшенно недоречною. На Славковому ліжкові впадав у вічі халат. Не такий, до яких звик Ігор, не синій, бавовняний, як у інвалідів, не білий, як у персоналу, а червоний, волохатий, схожий на рушник. «Піжон якийсь», — несхвально подумав Вербицький. А на стіні, у рамочці, аж сміявся букет троянд, що їх намалював Анципер за тич першим зразком, який приніс сюди колись Валентин — «професор трафаретних наук».

Анципер узяв милиці, важко налягаючи на протез, попростував до Ігоря.

— Ти вже на двох, а я поки що на одній, — ніяково посміхнувся. — Ну, що там у вас на комсомольському фронті?

Ігор на той час уже працював інструктором у міськкомі комсомолу.

— Працюємо, — відповів Ігор. — Хрещатик он розчищаємо. А там і відбудуємо. Роботи вистачає.

Анципер несподівано спритно повернувся, посунув до свого ліжка, гепнувся на нього і, схиливши набік шпачину голову, гостро зауважив:

— Відбудуєте? Як той кореспондент, чи хто там він?..

— Який кореспондент?

— Та в газеті ж було. Де тая газета? — Він, не оглядаючись, намацав на тумбочці газету, і розгорнув і прочитав: — «Я довго стояв на Хрещатику і з захопленням дивився, як наші робітники, службовці, інтелігенція, молоді й старі, не шкодуючи сил, працюють, розбираючи руїни…» То чого ж він, сучий син, стояв і спостерігав? Руки б йому покорчило, якби й сам узяв лопату чи ж лома та якусь годину попрацював?

Ігор, виставивши перед собою долоні, показав їх Анциперові.

— Не важко з лопатою на протезі? — співчутливо спитав Анципер.

— З лопатою нічого… А от учора дівчина одна гукає мені: «Чого рота роззявив? Бери з того кінця носилки!» І не розібрала, що я на протезі… Слухай, а як тут новенькі?

— Нічого хлопці. Двоє у мене вже й трафарети мажуть, а один не те що вчитися — сам на бухгалтерських курсах викладати може, бо на гражданці працював не де-небудь, а в самому Держбанку.

— Я тобі тут гостинця… — Ігор дістав з кишені дві пачки цигарок «Катюша». Анципер вдячно посміхнувся. — А що це Любочки не видно? — ніби між іншим запитав Ігор. — Не її день? Старуля хіба чергує?

— Перейшла вона в інший госпіталь. Казала, що сюди їй далеко їздити… Заходила прощатися. Прийшла, як оце ти, в обід, подивилася на порожні ліжка, та раптом і каже: «А мені тут без дядька Щербини ніби й не наш госпіталь…» І дивно — поки Щербина був на місці, вона його наче й не помічала.

— Гей, слов’яни, є тут хто живий? — почулося в дверях, і в палату увійшов Бутько. Він звично опирався на милиці, темні окуляри здавалися ще темнішими на тлі білого лоба.

— Анципере, — здивувався він, — ти вже з протезом?

— А де твій протез? — вимогливо, як старшина у новобранця, поцікавився Анципер.

— Натер він мені кульшу, хоч знов у госпіталь лягай. Листів од наших хлопців не було? Що там