Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть і віни свої вінять і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита” [255. 26].

У східних слов’ян згадки про Закон Прави (чи Богиню Справедливості) знаходимо не тільки у відомій казці про Правду і Кривду, але й в народному календарі. Етнографи досі не мають переконливої етимології назви свята “Права середа”, пояснюючи її виключно через християнську надбудову, мовляв “середина передпасхального посту”, яку називають згідно євангелій “преполовення”, а по-народному “переплавлення”. Але чому ж ця “середина” саме “Права”? Очевидно, що ця назва – також один з реліктів давнього боговідання.

Можу висловити припущення, що свято Прави відзначали саме в середу (пор. “Перунів четвер”, “Бабина п’ятниця”, “Дідова субота” та ін.). Звернімо увагу на той факт, що з поняттям середи як дня тижня (сідмиці) пов’язане уявлення про троїстість (інша назва середи – “третійник”). Таким чином, середа ніби з’єднує три сфери: Праву, Яву і Наву. Середа ще й день Велеса, який, до речі, також зв’язаний з правовими відносинами, як суворий сторож меж (кордонів) і клятв (присяг).

Сакральним символом Правої Середи вважається вода. Вона є весняною іпостассю Богині Дани, у цей день навіть християнська церква здійснює “мале водосвяття” [296. 103]. Освячуючи воду в ріках, криницях, нею окроплюють поля, городи, сади та моляться про здоров’я і добрий врожай. А народ у цей день з веселощами влаштовував обливання.

У християнстві існують дві міфологеми стосовно цього дня: про перепливання ріки Богородицею з маленьким Ісусом (ікона “Богородиці-троєручниці”) і про “рахманів”, яким переплавляють лушпиння від великодніх крашанок. Таке пов’язання “правої середи” з Богородицею не випадкове. Володимир Шаян писав: “Старинне зображення жінки з немовлятком було символом народження сонця” [521. 396]. Археологи знаходять чимало таких зображень дохристиянської Богині-матері. Вона, на думку Павла Тулаєва, прамати Всесвіту – Богиня Права (Рита, Рейтія, Фрейя, Прія) [466].

Саме вона – ще й мати Сварога. Права – також Богиня “празника”, тобто вона дає порядок здійснення обрядового ладу (правило календаря). Розчистивши синкретичні християнські нашарування з образів Богині Прави, бачимо глибинну сутність найстародавнішого культу Богині Матері.

Слов’янська Права також розкриває сокровенний смисл культу Предків. Як уже згадувалось, на Луках Сварожих вони “пребудуть якийсь час, щоб отримати нове тіло”. Перебування Предків на Луках Сварожих зближує їх із самими Богами. Чи не тому в народі така живуча віра в те, що наші Предки допомагають нам разом з Богами, будучи й самі як Боги. Це підтверджується й лінгвістичним аналізом слів Пращур, Прадід, Прабаба та ін., адже вони мають той самий корінь, що і Прав.

Зближення духовної сутності людини з Божественною – головна світоглядна відмінність природних арійсько-слов’янських релігій від надуманих (штучно створених) монотеїстичних систем, у яких людина лише “раб божий”, а її душа ніколи не зливається з Богом.

Зі словом правда тісно пов’язаний і прикметник правий (напрямок, протилежний лівому). Молячись до Сонця, язичники повертались лицем на схід, отже, права рука (десниця) вказувала на південь, а ліва (шуйця) – на північ, що уявлялась холодною, темною, жорстокою. Досі в Україні побутують повір’я: якщо побачиш Молодика справа – на добро і прибуток, зліва – бути біді. Подібних прикмет і повір’їв існує безліч.

Не менш давню історію має й другий компонент слова “православ’я” – слава. Ще в IV ст. письменник Агатангел, секретар царя Тердата, писав про Богиню Славу як про “велику царицю і пані, Славу народу, що підтримує життя народне, Матір всяких чеснот, Матір-Богиню, Золоту Матір [161. 612]. Він також описав її храм, що мав незліченні скарби. Зображення Богині (її статуя) було виконане умілими майстрами зі щирого золота. Їй приносили в жертву білих биків, кіз і коней. Жінки випікали для Богині Слави короваї, пироги з різноманітною начинкою, варили вареники та бублики. Вірогідно, ритуальне використання хліба в культі Богині-Матері бере свій початок ще перед Трипіллям. Археологи констатують знахідки глиняних хлібців з домішками зерен пшениці й жита, а також сліди жертвоприношень зерна та хліба на всій території давніх слов’ян (одне з найвідоміших таких святилищ в Україні розкопане біля с. Корчак Житомирської обл.).

Славленням називались особливі обряди, присвячені саме Богині Славі. Пізніше ця назва поширилась на інші богослужіння – славлення Рідних Богів. Свято Богині Слави, що випадає на 23 квітня, найповніше збереглося у сербів. Ще до ХІХ ст. вони здійснювали урочисті аграрно-магічні дійства, пов’язані з вшануванням священного Вогню як символу Сонця [232. 329–356].

За часом це свято збігається зі східнослов’янськими святами Лади і Ярила, які святкують 22–23 квітня. У цей час – апогей весняних славлень – повсюди звучали обрядові пісні-слави (сучасна наукова назва – веснянки). Славами також називалися й інші пісні на честь Богів (наприклад, колядки, щедрівки). Один з давніх Місяцесловів називає обряд Коляди славленням, а колядників виконавців обряду – славильщиками. Подарунки, якими господар віддячував колядників, називались славлена дара.

Славослів’я означало урочисту пісню-молитву на честь Богів і героїв. Той же сакральний смисл зберігся і в найкоротшій молитві-привітанні: “Слава Богу!” Християни широко використовували язичницькі терміни славлення, слава, славник, славослов та ін.

Але християнська церква так і не змогла наповнити язичницьке священне слово “Православ’я” якимось високим змістом, пояснюючи його спрощено, як “правильно, неухильно слідувати віровченню”. Показовий також і той факт, що східна форма християнства ніде в інших країнах (крім Росії, України і Білорусі) не називається словом “православ’я”, а тільки ortodox – ортодоксальне християнство. Це свідчить про місцеве (автохтонне) ще язичницьке походження терміну православ’я: від “Право+славити”, що означає “славити Богів Права”.

У давні часи слово славлення вживали у значенні богослужіння (у католиків – набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, підтримуючи таким чином постійний зв’язок з космосом, і отримуючи в такий спосіб необхідні духовні сили. Головною метою славлення є вшанування рідних Богів, шляхом єднання Богів, людей і духів померлих родичів, тобто Прави, Яви і Нави [263; 264].

Саме в цьому розумінні використовується ця назва послідовниками етнічної віри в Україні та інших слов’янських країнах [256].

ІІІ. 6. Основи реконструкції

богознавчих та обрядових основ Рідної Віри

(на прикладі культу Матері Землі)

З перших років створення рідновірських громад в Україні їх засновники зіткнулися, насамперед, з відсутністю наукових праць, цілеспрямованих на відродження рідної віри. Увесь багатий масив досліджень нашої старовини позначений переважно християнськими ідеологічними і методологічними підходами. Тому рідновірам самим прийшлося реконструювати обряди та богознавчі (богословські) основи етнічної релігії, часом не зовсім вдало і професійно, що, звичайно, негативно позначилося і на