Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

обрядовій практиці багатьох громад та їхніх провідників.

На моє глибоке переконання, будь-який обряд слід вивчати всебічно: від фольклорно-етнографічних джерел, до писемних пам’яток (включаючи Рігведу і Велесову Книгу), матеріальних свідчень та археологічних відкриттів, лінгвістичних та астрономічних даних. Спробую показати процес реконструкції деяких обрядів на прикладі культу Матері-Землі.

Маємо кілька найдавніших писемних свідчень. 1. “Овъ же дьрьнъ въскроущь на главЬ покладая, присягоу творить…(Той же, дерен вирізавши, на голову поклавши, присягу творить) “БесЬда Григорія Богослова объ испытаніи града” (ХІ ст.). 2. “Лютичі, укладаючи мирний договір, обрізали пасмо волосся, змішували його з травою або скибкою дерну і “вдаряли по руках” (Тітмар Мерзербурзький, початок ХІ ст.) [9].

Поняття Землі – глибинне і складне. Це, насамперед, рідна мати – символ місця, де народжується людина. Земля заселена (село) – місце появи Роду людей. Земля родюча – ґрунт для вирощування врожаю. Земля священна – хранилище Предків – місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Й досі побутує приказка: “Із землі вийшли, в землю й підемо”. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне етнічній релігії з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні зміни. Втрата зв’язку з рідними Богами неминуче призводить до викривлення людської душі.

Тільки в рідній Традиції набуває повного і глибинного осмислення священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері-Сирої-Землі. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу, тієї невмирущої сили, яка несе нам початки Життя: “Се повінчаємо Небо і Землю і справимо весілля їм, як для мужа і жони” [255. 30]. Саме знання законів природи в Рідній Вірі стало основою світоглядних уявлень про вічне повернення всього сущого. Древні поняття: “круги своя”, Кола Сварожі, Кол-зоря (Полярна зірка, наче своєрідна вісь, навколо якої обертається вся галактика) відображають циклічний плин часу. Священний шлюб (ієрогамія) стає відображенням всезагальних законів природи, де людське і божественне стають тотожними. Земля, запліднена небесним дощем, народжує зі своїх надр рослинність і живих істот. Уявлення про Землю як жінку-матір існувало у всіх етнічних релігіях. У наших Предків був звичай народжувати дітей на землі, або класти немовля на землю, що вважалося магічним обрядом набуття життєдайної сили.

Молитви до Богині Землі та Бога Неба існували в усіх арійських народів. Так в Атхарваведі є молитва-оберіг: “Земля-мати, я – син Землі, Парджанья-Батько, хай порятують вони нас!” [19. ХІІ. 1, 12]. У Рігведі згадується парне Божество Дьява-Притхіві (Небо-і-Земля), яке уособлює водночас і чоловіче, і жіноче начала, від злиття яких походить Всесвіт. Усі живі істоти і Боги – їхні діти. Поетична молитва Небу-і-Землі, збережена Рігведою, свідчить про високий рівень арійської теології і теогонії, і цілком може задовольнити релігійні потреби сучасних рідновірів:

На початку я наполегливо кличу Небо-і-Землю,

Жертвами і шанобливістю до високих, достойних жертв!

Адже і ті попередні поети, оспівуючи,

Славили найперше цих двох великих, чиї сини – Боги!

Складемо пошану двом первородним Родителям,

Новими похвальними піснями на місці жертвопринесення!

Прийдіть до нас, Небо-і-Земля, разом з божественним

Родом! Великий ваш захист.

А також у вас є безліч дарунків,

О, Небо-і-Земля, скарбів для щедро приносящих.

Дайте нам те, за чим ви не шкодуєте!

Захищайте нас завжди своєю милістю! [383. VII. 53].

Інший урочистий славень Землі виконувався, вірогідно, перед початком весняних ритуалів:

Насправді так: ти несеш

Тягар гірський, о Земля,

Ти, яка оживлює ґрунт,

Своєю потужністю, о схиляста, о могутня!

Похвали, о рухлива,

Вторують тобі крізь ночі,

Тобі, яка підкидає возливання неба,

Наче кобилиця баского коня, о світла!

Наймогутніша, ти, що силою

Утримуєш на землі великі дерева,

Коли для тебе блискають громовиці з хмари,

І потоки дощу ізливаються з неба! [383. V. 84]

На початку 90-х біля Видубицького монастиря у Києві християнські фанатики розбили статую двостатевого Божества наших Предків, яка свідчила про спільне походження індоарійського і давньоруського пантеону. В науковій літературі ніде не згадується про такого Бога-Богиню. Однак, у слов’янському фольклорі відомо чимало замовлянь, віншувань, пов’язаних з культом Матінки-Землі. Маємо також і українські обрядові побажання: “Щоби ся мав, як свята Земля”, “Будь великий, як верба, а багатий, як Земля, а здоровий, як вода”; молитви-звернення до Землі перед початком збору цілющих трав: “Земля-Матінка, прийми від мене, що даю для тебе” (кладуть на землю кусень хліба), “Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати”.

Як зазначає дослідник з Донецька Ю. Полідович, “Вірогідно, хоч і не беззастережно, що сюжет шлюбних відносин між чоловіком і хтонічною істотою жіночої статі сходить до одного з прадавніх міфів – міфу про шлюб Бога Неба і Богині Землі. За короткий час своїх безпосередньо шлюбних відносин вони породжують важливі елементи світоустрою і після того фактично розлучаються...” [356. 79]. Автор висловлює припущення, що записаний Геродотом міф про Геракла і Змієногу Богиню Борисфена є відголоском давнього індоєвропейського сюжету про шлюб Батька Неба (Геракл – син Зевса) і Матері Землі (змія – хтонічна істота, її житло печера – як лоно землі, дітородне місце). Можемо до цього лише додати, що у версії цього міфу, записаній Діодором Сицилійським, Батька Небо уособлює саме Зевс: “за скіфським переказом, з’явилась у них народжена Землею діва, у якої верхня частина тіла до пояса була жіночою, а нижня – зміїною. Зевс злучився з нею, і вона народила сина на ім’я Скіф, який, затьмаривши славою всіх своїх попередників, назвав народ за своїм іменем – скіфами” [228. 53].

Сучасні рідновіри-язичники вважають, що треба міцно стояти ногами на Землі своїй. Саме від землі черпатимемо її животворну енергію, насичену духмяними пахощами чебрецю (євшан-зілля), густо скроплену кров’ю лицарів, полеглих у боротьбі за неї. Земля, в якій спочивають наші Предки, доти охоронятиметься мудрим Велесом (“держателем Землі”), поки ми житимемо за законами нашої віри і співатимемо славу Рідним Богам. Наш землеробський народ споконвіку шанував її як матір-годувальницю, вважаючи Землю членом своєї родини. Від’їжджаючи на чужину, українці брали жменьку рідної землі в хустину і тримали як оберіг душі. Зріднення з Землею – характерна риса народу-землероба.

Народ же, який не має своєї землі, не має й свого неба. Він блукає по світу, як те бадилля “перекотиполя”, що його несе Вітер у степу. Він ніколи не повертається на круги своя. Його менталітет лінійний: від сотворення світу до його кінця, за яким вже ніколи не настане нове народження. Тому йому хочеться загарбати увесь світ, нажитися сьогодні за рахунок інших, все нових і нових обдурених, бо він же ніколи не повертається назад. Необоротний час, міцно зафіксований юдейською традицією, де навіть бог стає історичною особою, яка карає порушників закону всілякими карами, аж до апокаліпсису (кінця світу) включно. Християнство й іслам, як паростки юдейського коріння, відкинули одухотворення природи як