Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 2. Гніздо
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Що це?» — запитала Пела, й це було перше мисленнєве питання, на яке Присутність зволила відповісти.
«Авалон, Пенлай, Інчжоу, Ділмун — в острова безсмертних багато назв».
«Ви — дастури?»
«Можна й так сказати».
«Ви врятуєте мене?»
«Ти сама себе врятуєш. Якщо зможеш».
«Сама себе?»
«За кілька хвилин тут з’являться ксеноморфи. Такі броньовані сколопендри. Їх вирощують піфійки для того, щоб руйнувати зв’язок між ґиргами і мафеді. Якщо ти не даси собі ради зі сколопендрами, мафеді не зможуть переправити тебе до іншого світу. В тебе є „страйкер“. Якщо ти стрілятимеш влучно, то зможеш відбитися».
«Хто такі „мафеді“?»
«Ваші вчені називають їх норнами. Вони створюють портали».
«Слимаки?»
«Мафеді. Таке ім’я дали їм задовго до появи людей. І ще: сколопендри володіють телепатичною зброєю. Вони навіюватимуть тобі усякі жахи. Тобі достатньо буде дивитись на острів безсмертних або ж утримувати в свідомості його образ, щоб жахи розвіялись. Стріляй влучно й не припиняй думати про острів».
Пела підвелась з трав’яного «матрацу», на якому відлежувалась усі ці дні, активувала «страйкер» і спрямувала ГРЛ-сканер на зарості рудого «очерету». Рухливі позначки ксеноформ відразу поповзли екраном.
«Ну, давайте, давайте, повзіть сюди! Зараз я вас підсмажу!» — пальці Пели лягли на заглибини сенсорів плагану. Вона налаштувала приціл і відразу побачила, як хитнулись стеблини «очерету» за десять метрів від неї. Вона приготувалась вистрелити у страховисько, але із заростей вийшла Оса. Колишня подруга була зовсім голою, з мокрим волоссям. Краплі вологи стікали її грудьми, животом і стегнами.
«Мара», — зрозуміла Пела і подивилась на обрій, де все ще підносились рожево-блакитні гори острова безсмертних. Видіння з Осою зникло, натомість з очерету висковзнула прудка сіра тінь чулімби. Дівчина ввімкнула автоприціл, налаштований на рухливі цілі, й натиснула на сенсор. Хмарка плазми пробила в «очереті» тунель, а сіра тінь зникла. На екрані ГРЛ однією позначкою стало менше. На появу другої чулімби автоматика «страйкера» зреагувала швидше за Пелу. Ще один тунель розжареного повітря виник у заростях.
Позначки на екрані припинили наступ. Здавалось, ксеноморфи радяться. Потім вони розповзлися і зникли з поля зору ГРЛ.
«Я перемогла?» — запитала в себе дівчина. Вона поволі наблизилась до заростей, не відриваючи погляду від екрана. Жодної позначки на ньому не з’явилося.
«Прямуй на схід», — почула вона голос Присутності й рушила до східного краю острова. Коли дівчина досягла води, голос наказав:
«Стій і не ворушися».
З води почали виповзати слимаки-мафеді. Їх було багато, десятки, якщо не сотні колоній. Вони наблизились до Пели й поповзли її скафандром, огортаючи ноги дівчини своїми желеподібними тілами. Пела здригнулась від обридження, але продовжувала нерухомо стояти. Пройшло не менше сорока хвилин, доки мафеді повністю не вкрили поверхню її скафандра.
«До зустрічі на Авалоні», — промовив голос Присутності.
Якби на острівці знайшовся сторонній спостерігач, він побачив би, як обліплена потворними метазоями людська фігура почала швидко роздуватись. За кілька хвилин навколо Пели виникла величезна, майже двометрового діаметру куля-портал.
Сліпучий спалах можна було побачити неозброєним оком навіть з орбітальної бази. Одночасно за сотні мільйонів кілометрів від Сельви спалахнув ще один портал, який помітили чутливі прилади ґ’ормітського військового зорельоту. Але третього спалаху, в тому світі, куди володарі древнього арсеналу переправили Пелу, не могли помітити ані людські, ані ґ’ормітські прилади. Той світ знаходився у віддаленому районі Галактики, до якого ніколи не долітали зорельоти союзних рас.
32
Підземелля Четвертої промислової зони,
передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4),
зоряна система Мійтри (HD168443).
23 юна 417 року Ери Відновлення.
— Нам не прорватись… — ледь чутно видихнула Рю. Це були останні слова дівчини. Отрута ківсяка врешті-решт перемогла антидоти, які останні дві години вводив їй Росо, татуйований хлопець.
— Може й таке бути, Рю, може, — погодився він з мертвою подругою. — Але й на поверхню звідси все одно не вийти… Її треба поховати, — звернувся Росо до Наталії. — Маленька Рю була достойним бійцем. Вона була параванхо[93].
— І де ж ми її поховаємо? — Наталія обвела поглядом пластобетонні стіни підземного лабіринта. — Треба спускатись до ґрунтового рівня, до кубел ківсяків.
— Але ж не можна кидати Рю у цих трубах. Її тут зжеруть тварюки.
— Можна спалити тіло. На Нолі покійників кремують.
— У нас також, — дівчині здалось, що Росо прийняв рішення.
Він перекинув тіло Рю через плече й попрямував спадистим тунелем, що вів до ґрунтового рівня. Наталія рушила за ним, щосекундно озираючись: чи, бува, не повзе за ними броньована диплопода. За дванадцять діб, наповнених смертельними пригодами, вона вже звикла до парадоксальних рішень Росо. В кількох випадках саме вони рятували їх невеличкий загін у мандрах підземеллями. Й тепер клонка вирішила покластись на звірину інтуїцію авреліанського партизана, котрий, здавалось, ішов до неминучої загибелі.
Вони дійшли до дренажного колодязя. Росо посвітив ліхтариком. На дні блиснула поверхня води.
— Залазь туди, — наказав Наталії Росо.
— У воду?
— Там її лише до стегон. Таке собі маленьке підземне озеро. Залазь.
— А ківсяки?
— Там їх тепер немає.
— Як скажеш, — Наталія зістрибнула на першу металеву скобу, що стирчала з пластобетону. — Тут метрів з десять.
— Не більше восьми, — не погодився Росо. — Й не кричи так. Тут можуть бути вартові нанороботи.
Клонка спритно дісталась озера. У СКУВ-школі вона займалась гімнастикою, і тепер набуті вміння стали у нагоді. Навіть підвищена гравітація не заважала їй бути на рівних з авреліанськими партизанами. Світильник, прикріплений еластичною банданою до її голови, розігнав навколишній морок. За кілька кроків від Наталії з води піднімалась опецькувата колона, далі ще одна і ще. Колони підтримували нерівне склепіння, з якого звішувались клапті плісняви і вапнякові наростні. Вода доходила клонці лише до колін, але вона здогадувалась, що тут можуть бути й глибші місця. Ледве вона відійшла від колодязя, як звідти впало тіло Рю.
«І де ж він збирається тут ховати свою параванхо?» — Наталія не бачила навколо себе нічого, окрім води і шеренг колон.
Росо спустився, виловив із води тіло подруги й дав знак клонці йти за ним. За кількасот метрів вони натрапили на суходіл. Перш ніж копати могилу, Росо уважно прислухався. Капала вода, десь далеко працював клацаючий механізм.
— Почнемо, ґ’їма папая, — запропонував Росо.
Наталія кивнула і ножем накреслила на ґрунті прямокутний контур.
Пройшло більше трьох годин, коли вони нарешті закінчили поховальну справу. Росо накрив місце останнього спочинку Рю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фаренго. Ч. 2. Гніздо», після закриття браузера.
