Володимир Львович Єшкілєв - Фаренго. Ч. 2. Гніздо

«Гніздо» — другий роман з фантастичної трилогії Володимира Єшкілєва «Фаренго». Передбачена війна почалась. Ґирги все ж таки атакували населені світи. Читачі мають змогу знову зануритись у майбутнє, де людство у гонитві за ресурсами і владою опинилось на межі соціальної та біологічної катастрофи. І ті герої, які вже полюбились читачам першого роману трилогії «Тінь попередника», і нові персонажі, захоплені виром подій, стають учасниками складної гри могутніх сил, що намагаються встановити свій порядок у Всесвіті. Тінь Темного бога минулих епох знову лягає на острівці життя.

Володимир Єшкілєв

ГНІЗДО

Роман у двох частинах. Другий із циклу «Фаренго»

У першому романі циклу — «Тінь попередника» — розповідається про напад агресивних іншопланетних істот (ксеноморфів), відомих як «ґирги», на колонізовані людством планети. Ґирги виявилися штучно виведеними істотами, які складаються з двох організмів, що перебувають у симбіозі. Один із них — умовно названий норнами — здатний створювати міжпросторові портали, крізь які в уражені світи проникають організми другого типу — броньовані прудкі хижаки, народжені на невідомій планеті велетенською маткою, здатною продукувати мільярди ґиргів-воїнів.

Розслідування, ініційоване урядом Зоряної Імперії, не дало однозначної відповіді на питання: хто саме використовує ґиргів як біологічну зброю проти людської раси? Спочатку під підозрою опинились древня цивілізація рептилоїдів з планети Ґ’орми і терористичні групи, які намагаються дестабілізувати імперську адміністрацію. Але, врешті-решт, виявляється, що за терористами стоїть невідома сила, яка володіє знаннями і технологіями тих найдавніших цивілізацій, що населяли Галактику мільйони років тому, в епоху Першого циклу розумних рас. Кінцева мета цієї сили невідома, але політичні вороги Імперії вважають її своїм союзником. Вони організували низку заколотів і бунтів, які в результаті спровокували падіння правлячої династії і прихід до влади військових лідерів. Нові володарі Імперії свідомі загрози і готові до рішучих дій.

Для пошуків галактичного гнізда ґиргів новий імперський уряд і союзні йому Знаючі (жриці-хранительки знань гуманоїдних рас з планети Піфії) організовують експедицію до віддалених планет Темного Агрегату в сузір’ї Оріона. Керувати дослідниками призначили ксенобіолога Ґвен Вей і техноархеолога Александра Вольска. Обидвоє здогадуються, що цей вибір не випадковий. Адже саме вони причетні до таємниць планети Фаренго, де знаходиться Лабіринт, споруджений прадавньою расою Повзучих Отців.

Рептилоїди Ґ’орми, які оперують знаннями цивілізацій Першого циклу, обіцяли імперському урядові сприяти виявленню гнізда. Одночасно починаються пошуки перспективних засобів захисту від орди ґиргів, яка може винищити життя у Галактиці.

Частина I

ЦІЛОВАНІ ВОГНЕМ

1

Карантинна станція «Манджу-ІІ»

на орбіті планети Сельви (ЗКВ106:2),

в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана).

26 квадрарія 417 року Ери Відновлення.

З висоти вісімсот кілометрів вирва північного полярного урагану здавалась капелюхом велетенського старого гриба. Ураган бушував на Сельві вже кілька століть. Його брат-близнюк — такий самий нестихаючий атмосферний вихор — кружляв над південним полюсом планети. Штормові вітри від полярних ураганів спускалися аж до шістдесятих широт планети, а каравани хмар, народжені вихорами, іноді добігали до екватора. Вони несли до тропіків холодні дощі, які проливалися над неозорими болотами, що оточували озеро Кларта і живили вологою екваторіальні джунглі, яким планета була забов’язана своєю загальноприйнятою назвою. Першопрохідці назвали її Аль-Крансом, намагаючись таким чином увічнити ім’я капітана, корабель якого першим досягнув системи Ахернара. Проте та первісна назва не прижилася. Тепер ім’ям героя-зорельотника називалися лише найвищі на Сельві гори. За лічені хвилини їхні хребти і вулканічні кальдери мали з’явитись на оглядових екранах карантинної станції.

Ксенобіологові Зак-Заку це видовище вже набридло. Сім стандартних років тому, по закінченні університету, він прибув сюди для проходження практики. Тоді панорама тридцятикілометрових кам’яних списів, оточених перламутровими комірами хмар, зачаровувала й навіть наснажувала до писання віршів. Він навмисно приходив до оглядового екрана та спостерігав за вершинами Аль-Крансу з орбітальної висоти. Наближені приладами, вони знову й знову насувались на нього — величні і небезпечні. Якби тоді хтось сказав Зак-Закові, що він насолоджуватиметься цим видовищем довше кількох місяців, що його сельвійська практика перетвориться спочатку на постійну роботу, а потім на глухий кут його кар’єри й, зрештою, на прокляття, він, радше за все, розсміявся б.

Зак-Зак почув за спиною кроки.

— Вони висловили бажання з тобою поспілкуватися, — в голосі Норти він відчув суміш зацікавлення і легкої заздрості. Після років спільного мешкання в тісному просторі станції він добре вивчив тутешніх старожилів і навчився розпізнавати складові їхніх емоційних коктейлів.

— Ти їх уже бачила? — він знав, що Норта так само відчуває його неспокій, і не намагався його приховати.

— Так, — жінка кінчиками пальців торкнулась його плеча; її обличчя спохмурніло.

Зак-Зак спіймав себе на тому, що вияв її почуттів — дружній доторк — викликає в нього роздратування. Навіть якщо цей вияв щирий. «Невдаха співчуває невдасі», — констатував він і запитав у Норти:

— Вони направду вміють читати думки?

— Я нічого такого не відчула.

— Авжеж…

Цієї миті офіційний сигнал виклику досягнув його внутрішнього комунікатора. Диспетчер карантинної станції запропонував ксенобіологові другого кваліфікаційного класу Циланові Зак-Заку пройти до кімнати номер дванадцять у дослідницькому блоці «С» для співбесіди з повноважними представницями планети Піфії. Ксенобіолог подумки підтвердив, що отримав запрошення. Ментальний сенсор комунікатора вловив його думку-згоду, перетворив її на словоформу і відправив диспетчерові. Норта посміхнулась Заку на знак підтримки. Він змусив себе відповісти доречним розтягуванням лицевих м’язів.

Вже входячи до осьового коридору блоку «С», Зак-Зак подумки зауважив, що за всі сім років роботи на Сельві він ніколи не був у дванадцятій кімнаті дослідницької частини станції «Манджу-ІІ». Хоча кімната містилась поряд з лабораторією, якою він керував, та з боксами, де зберігались біологічні матеріали, зібрані експедиціями на поверхні планети. Бувало, що за стандартний день[1] він десятки разів проходив повз дванадцяту кімнату. Її вхідний люк перекреслювала діагональна яскраво-червона смуга. Вона попереджала, що дана частина залюдненого простору станції належить до виключної компетенції імперської Служби Запобігання. З нею контактували науковці-керівники, котрі мали вищі від Зак-Закових кваліфікаційні категорії і допуски. Й не можна було сказати, що така відстороненість від справ таємної канцелярії сильно засмучувала ксенобіолога.

Він на мить зупинився перед люком із червоною смугою, потім торкнувся сенсора — і захисна мембрана зникла. Кімната за нею виявилась суцільною «червоною зоною». Себто приміщенням, захищеним силовими полями від усіх видів прослуховування і ментальних впливів. Ксенобіолог бував у подібних приміщеннях перед університетськими випускними іспитами. Тоді вербувальники Зоряного Флоту проводили з ним довгі виснажливі співбесіди. Він ледве відбився від контракту з військовими. Спогади, які виринули з його пам’яті на порозі «червоної зони», не були приємними.

З низької канапи назустріч Зак-Заку підвелася струнка жінка з вузьким обличчям і блакитно-сірими очима. Ще одна представниця планети Піфії, майже дівчинка, не відривала очей від панелі оглядового екрана, де вже можна було роздивитись вершини скель-хмарочосів Аль-Крансу, відомих сельвістам під назвою Мечів Творіння. Юна піфійка граційно обернулася в бік гостя «червоної зони» й привітала його легким нахилом голови. Сіро-сріблясті комбінезони представниць