Емма Донохью - Кімната

Цятки на вікнах розтікаються струмочками.

Ми зупиняємося, і я розумію, куди ми приїхали, тільки після того, як офіцерка Оу каже:

— Ось ми й на місці.

Я не пам’ятаю, звідки вийшла Ма в ніч нашої Великої Втечі, бо гаражі стоять коло кожного будинку. Жоден з будинків не видається мені підозрілим.

Офіцерка Оу зауважує:

— Треба було взяти з собою парасольки.

— Та ні, дощик дрібненький, — відповідає Ма.

Вона вилазить з машини і простягає мені руку, але я не поспішаю розстібати пасок безпеки.

— На нас падатиме дощ...

— Покінчімо з цим раз і назавжди, Джеку, бо я сюди більше ніколи не повернуся.

Я розстібаю ремінь, висуваю голову з машини і примружую очі. Ма веде мене за руку. На мене крапає дощ — усе обличчя й руки стають мокрими, і куртка теж, однак це не боляче, тільки трохи незвично.

Коли ми підходимо до дверей будинку, я, побачивши жовту стрічку з чорним написом «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ. ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО», здогадуюся, що це будинок Старого Ніка. Мені впадає в очі велика табличка з вискаленою вовчою пащею і написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ СОБАКА». Я показую табличку Ма, і вона каже:

— Це все про людське око.

О, так-так, навчений собака, з яким нібито стався напад того дня, коли Ма було дев’ятнадцять.

Поліціант, чийого імені я не знаю, відчиняє зсередини двері. Ма й офіцерка Оу пірнають під жовту стрічку, а я тільки злегка нахиляю голову.

У будинку — кілька кімнат, заставлених стільцями з грубими сидіннями та іншими меблями. Є навіть здоровезний телевізор. Я ніколи ще не бачив такого великого телевізора. Ми йдемо через будинок до задніх дверей і опиняємося на траві. Надворі досі дощить, але я вже не заплющую очей.

— Усю ділянку обгороджено парканом заввишки п’ятнадцять футів[16], — каже офіцерка Оу до Ма. — Сусідам і на думку не спадало нічого лихого. Людина має право на особистий простір і таке інше...

Я бачу кущі і яму, її теж оточує жовта стрічка на кілках. Раптом я згадую одну розмову.

— Ма, то це отут?..

Вона зупиняється і пильно дивиться в яму.

— Мені здається, я не зможу йти далі, — мовить вона.

Я підходжу ближче — у ямі, в болоті, видніють якісь бурі предмети.

— Це черв’яки? — питаю я в офіцерки Оу.

Моє серце гучно калатає — пам-пам-папам.

— Це просто коріння дерева.

— А де ж дитина?

Почувши це, Ма видає якийсь звук.

— Ми її викопали, — відповідає офіцерка Оу.

— Я хочу піти звідси, — скрипучим голосом говорить Ма, прокашлюється й питає в офіцерки Оу: — А як ви знайшли, де..?

— За допомогою спеціальних приладів.

— Ми поховаємо її в пристойнішому місці, — каже мені Ма.

— В Бабчиному садку?

— Знаєш, що я скажу: ми можемо спалити її кістки, а попіл розвіяти над гамаком.

— І тоді вона знову народиться й буде моєю сестричкою?

Ма хитає головою. Її обличчя геть мокре.

Дощ посилився, але його струмені не схожі на душ, а набагато м’якші.

Ма обертається, дивиться на сіру повітку в кутку подвір’я, а тоді каже:

— Ось вона.

— Що?

— Наша кімната.

— Ні-і.

— Це вона, Джеку, ти ж бачив її тільки зсередини.

Ми йдемо за офіцеркою Оу, переступаючи через жовту стрічку.

— Гляньте, в цих кущах заховано отвір вентиляції, — каже вона до Ма. — І вхід зроблено ззаду, щоб його ніхто не побачив.

Я помічаю сріблястий метал — це, певно, Двері, тільки з того боку, з якого я їх ні разу не бачив. Вони прочинені.

— Мені піти з вами? — питає офіцерка Оу.

— Ні! — кричу я.

— Гаразд.

— Тільки я і Ма.

Але Ма зненацька пускає мою руку, нахиляється і видає дивний звук. На траві й на її губах з’являється якась маса. «Блювотиння», — здогадуюся я з запаху. Невже вона знову отруїлася?

— Ма, Ма...

— Все гаразд.

Вона витирає рота паперовою хусточкою, яку подає їй офіцерка Оу.

— Може, вам..? — хоче спитати офіцерка Оу.

— Ні, — заперечує Ма і знову бере мене за руку. — Ходімо.

Ми ступаємо в Двері, і я бачу, що всередині вже все не так.

Кімната стала меншою, незвично порожньою, та й пахне тут якось дивно. На Підлозі голо, Килим тепер у моїй шафі, в нашому Незалежному Житлі. Я забув, що він не може бути водночас у двох місцях. Ліжко на місці, але на ньому немає ні простирадл, ні Перини. Крісло-Гойдалка лишилося тут, Стіл, Мийниця, Ванна й Шафка теж, але в Шафці не видно ні тарілок, ні виделок з ложками. Комод, Телевізор і Антена з багряним бантиком тут, і Полиця теж нікуди не поділася, але на ній нічого немає. Наші стільці складено, проте вони ніби зовсім інші. Все зробилося якесь чуже.

— Думаю, це не вона, — шепочу я до Ма.

— Ні, це вона.

Наші голоси теж звучать зовсім інакше.

— Може, вона зсохлася?

— Ні, вона завжди була така.

Немає ні Мобіля з макаронин, ні мого малюнка з восьминогом, ні шедеврів, ні Форту з Лабіринтом, ні решти іграшок. Я заглядаю під Стіл і не бачу там павутини.

— Тут стало темніше.

— Ну, сьогодні просто дощовитий день. Ти можеш увімкнути світло, — мовить Ма, показуючи на Лампу.

Але я не хочу чіпати її. Я роздивляюся навкруги, намагаючись згадати, як тут усе було. Коло Дверей я знаходжу позначки, що їх ми робили в дні мого народження. Я стаю поруч з ними, кладу руку на маківку голови й виявляю, що позначка з чорною цифрою п’ять нижча від моєї руки. На всіх предметах лежить тонкий білий шар якоїсь речовини.

— Це пил з нашої шкіри? — питаю я.

— Ні, це порошок для виявлення відбитків пальців, — пояснює офіцерка Оу.

Я нахиляюся й заглядаю під Ліжко. Там, скрутившись калачиком, лежить Яєчна Змія. Мені здається, що вона спить. Я не бачу її язика й обережно обмацую зміїну голову, аж поки відчуваю легкий укол голкою.

Випроставшись, я питаю:

— А де стояв наш Вазон?

— Ти вже забув? Отут, — відповідає Ма, постукуючи посередині Комода, і я помічаю на ньому темне кружальце.

Навколо Ліжка видніють сліди від Доріжки. На Підлозі, під Столом, — маленька дірочка,