Емма Донохью - Кімната

— це завести собаку на ім’я Щасливець. Я готовий хоч і зараз, але Ма каже, що в неї клопоту по саму зав’язку. Може, як мені буде шість.

— Коли я матиму торт зі свічками?

— З шістьма свічками, — мовить вона, — присягаюся.

Уночі ми лежимо в ліжку, але це не Ліжко з нашої Кімнати; я гладжу перину, вона пухнаста, а наша Перина була не така. Коли мені було чотири, я нічого не знав про світ або гадав, що це все казочки. А тоді Ма сказала мені, що він справжній, і я подумав, що вже знаю все. Однак тепер я живу в цьому світі й багато чого не знаю. Мені весь час ніяково.

— Ма!

— Що?

Вона й досі пахне собою, але не її груди, які стали тепер просто грудьми.

— А ти колись шкодувала за тим, що ми втекли?

Якийсь час вона мовчить, а потім каже:

— Ні, ніколи не шкодувала.

— Це якесь збочення, — каже Ма лікареві Клею. — Ці всі роки я жадала людської компанії. А тепер, здається, інші люди мені зовсім не потрібні.

Він киває, і вони попивають гарячу каву. Ма вже п’є її, як усі дорослі, — щоб рухатися. Я, як і раніше, п’ю молоко, але часом — молочний шоколад. На смак він наче справжній шоколад, однак дітям споживати його дозволено. Я лежу на підлозі, збираючи разом з Норін пазл. Треба з двадцяти чотирьох шматочків зібрати картинку поїзда, і це суперважко.

— Майже ніколи... Мені буває досить самого Джека.

— Душа обере собі власну громаду й зачинить двері туди... — промовляє лікар Клей поетичним голосом.

Ма киває:

— Еге ж, але раніше я такою не була, відколи себе пам’ятаю.

— Вам довелося змінитися, щоб вижити.

Норін підводить голову:

— Не забувайте, що ви тепер інакші в усьому. Розмінявши третій десяток, народивши дитину, ви ніяк не могли залишитися колишньою.

Ма п’є каву й мовчить.

Одного разу мені захотілося дізнатися, чи відчиняються вікна. Я намагаюся відчинити вікно у ванній кімнаті — повертаю ручку і штовхаю раму. Повітря мене лякає, але я набираюся мужності, вистромлююся з вікна і простягаю вперед руки. Верхня половина мого тіла — за вікном. Це дивовижно!..

— Джеку! — Ма тягне мене всередину за футболку.

— Ой!

— Це ж шостий поверх. Якби ти впав, то розсадив би собі голову!

— Але ж я не падав, — заперечую я. — Я був водночас усередині й зовні.

— І водночас поводився безвідповідально, — каже Ма, насилу стримуючи усмішку.

Я йду за нею в кухню. Вона розбиває в миску яйця, щоб приготувати французький тост. Шкаралупки тріснули, і ми викидаємо їх у смітницю — прощавайте! Цікаво, чи обернуться вони на нові яйця?

— А ми коли-небудь повернемося з Небес на землю? — питаю я, проте, здається, Ма мене не чує. — Ми виростемо в пузиках знову?

— Це зветься реінкарнацією, — каже Ма, ріжучи хліб. — Деякі люди думають, що ми повертаємося на землю в подобі ослів або равликів.

— Ні, в подобі людей, що ростуть у пузиках. І коли я знову виросту...

Ма запалює вогонь:

— То що?

— Ти зватимеш мене Джеком?

Вона дивиться на мене:

— Добре.

— Обіцяєш?

— Я завжди зватиму тебе Джеком.

Завтра Першотравень. Це означає, що настало передліття і буде демонстрація. Ми могли б піти просто подивитися на неї.

— А Першотравень буває тільки у світі? — питаю я.

Ми сидимо на дивані і їмо з мисок мюслі, силкуючись не розхлюпати їх на диван.

— Що ти маєш на увазі? — мовить Ма.

— У Кімнаті теж настав Першотравень?

— Мабуть, от тільки святкувати його там нема кому.

— Ми можемо піти туди.

Ма кидає свою ложку, і вона гучно дзвенькає об миску.

— Джеку!

— То ми підемо?

— Тобі що, так кортить піти туди?

— Ага.

— Чому?

— Не знаю, — відповідаю я.

— Тобі що, не подобається зовні?

— Подобається, але не все.

— Ну, а якщо взагалі — тобі зовні краще, ніж у Кімнаті?

— Взагалі, так.

Я доїдаю рештки своїх мюслів і те, що залишилося в мисці Ма.

— А ми можемо якось сходити в нашу Кімнату?

— Але ми там не житимемо.

Я киваю:

— Просто зайдемо на хвилинку.

Ма кладе підборіддя на руки.

— Не думаю, що я зможу туди зайти.

— Та зможеш. — Я чекаю, що вона скаже, а тоді питаю: — Там небезпечно?

— Ні, але сама думка про це викликає в мене таке відчуття, ніби... Однак вона не домовляє, яке відчуття викликає в неї та думка.

— Я триматиму тебе за руку, — обіцяю я.

Ма зачудовано дивиться на мене.

— А може, ти сходиш сам?

— Ні.

— Я хотіла сказати, з ким-небудь іншим. З Норін, наприклад.

— Ні.

— Або з Бабцею.

— З тобою.

— Я не зможу...

— Сьогодні моя черга вибирати, — зауважую я.

Ма встає. Здається, вона розсердилася. Вона бере трубку в КІМНАТІ МА й комусь телефонує.

За якийсь час лунає дзвінок, і швейцар сповіщає, що по нас приїхала поліція.

— А ви, як і перше, офіцерка Оу?

— Звичайно, — відповідає офіцерка Оу. — Давненько ми з тобою не бачилися.

На склі поліційної машини я помічаю крихітні цятки — певно, це краплі дощу. Ма гризе ніготь на великому пальці.

— Погана ідея, — кажу я їй, віднімаючи її руку від рота.

— Еге. — Вона знову заходиться гризти ніготь, а тоді мало не шепоче: — Як би мені хотілося, щоб він помер.

Я знаю, про кого вона думає.

— Але не потрапив на Небеса.

— Так, хай опиниться деінде.

— Він довго стукатиме — тук-тук-тук, проте його туди не впустять.

— Атож.

— Ха-ха.

Повз нас, виючи сиренами, проносяться дві пожежні машини.

— А Бабця казала, що їх дуже багато.

— Кого?

— Людей, подібних до нього.

— А, — каже Ма.

— Це правда?

— Ага, та найпідступніше, що далеко більше людей стоять десь посередині.

— Де-де?

Ма пильно дивиться у вікно, але я не знаю, що вона там побачила.

— Між добром і злом, — відповідає вона, — і в них спокійно уживається і те,