Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

на південь простягалися вершини інших гір. Вони здіймались над хмарами, наче острови... або зуби.

Та справжнє видовище було вгорі. Приблизно у двох милях від них, у небі, ширяв масивний плавучий острів із блискучого пурпурового каміння. Було важко робити висновки про його розміри, та Лео подумав, що той принаймні такої самої ширини, що і футбольний стадіон, і рівно настільки високий. Боки були вкриті скелями і пронизані печерами, а час від часу вилітав порив вітру зі звуком, схожим на орган. На вершині скелі кільцем стояли мідні стіни, утворюючи щось на кшталт фортеці.

Єдиним, що з’єднувало пік Пайкс з плавучим островом, був вузький міст із криги, що сяяв під місячним світлом.

А потім Лео усвідомив, що міст був не зовсім крижаним, тому що не був твердим. Коли вітри змінювали напрямок, міст зміївся — робився нечітким і тоншав, а у деяких місцях навіть розпадався на пунктирну лінію, схожу на інверсійний слід літака.

— Ми ж насправді не будемо по цьому переходити? — промовив Лео.

Талія знизала плечима.

— Мушу визнати, я не прихильниця висоти. Але, якщо ви хочете дістатись фортеці Еола, це єдиний шлях.

— Фортеця завжди звисає там? — запитала Пайпер. — Як люди її не помічають над вершиною піка Пайкс?

— Туман, — відповіла Талія. — І все ж смертні часом її помічають. У деякі дні пік Пайкс виглядає пурпуровим. Люди кажуть, що це витівка світла, але насправді це колір палацу Еола, що відбивається від поверхні гори.

— Він величезний, — промовив Джейсон.

Талія розсміялась.

— Тобі слід побачити Олімп, братику.

— Ти серйозно? Ти бувала там?

Талія скривилася, наче це був неприємний спогад.

— Нам слід іти двома групами. Міст ламкий.

— Це підбадьорює, — сказав Лео. — Джейсоне, хіба ти не можеш просто полетіти туди?

Талія розсміялась. А потім начебто зрозуміла, що запитання Лео не було жартом.

— Стривайте... Джейсоне, ти вмієш літати?

Джейсон втупив очі в плавучу фортецю.

— Ну, начебто. Радше керую вітрами. Але вітри тут такі сильні, що я непевен, що хочу пробувати. Таліє, ти хочеш сказати... ти не вмієш літати?

Якусь мить Талія здавалась по-справжньому наляканою. Але потім вона опанувала себе. Лео зрозумів, що вона боїться висоти значно більше, ніж виказує це.

— Чесно кажучи, — промовила вона, — я ніколи не намагалася. Мабуть, краще йти по мосту.

Тренер Хедж постукав копитом по крижаній поверхні, а потім скакнув на міст. На диво, той втримав таку вагу.

— Легко! Я піду першим. Пайпер, ходімо, дівчинко! Я тобі допоможу.

— Та ні, усе гаразд, — почала було Пайпер, але тренер схопив її руку і поволочив по мосту.

Вони пройшли півшляху, міст начебто тримався так само добре.

Талія повернулась до своєї приятельки-мисливиці.

— Фібі, я незабаром повернусь. Іди знайди інших. Скажи, що я вже йду.

— Упевнена? — Фібі примружила очі, дивлячись на Лео і Джейсона, наче вони могли викрасти Талію чи ще щось подібне.

— Усе добре, — пообіцяла Талія.

Фібі неохоче кивнула, а потім помчалась униз гірською стежкою. Білі вовки побігли слідом за нею.

— Джейсоне, Лео, просто ступайте туди, куди ступаю я, — сказала Талія. — Він майже ніколи не тріскається.

— Зі мною ще не зустрічався, — пробурмотів Лео і все ж пішов за нею по мосту разом із Джейсоном.

На півшляху вгору все пішло шкереберть, і, авжеж, у цьому був винний Лео. Пайпер і Хедж уже безпечно дістались вершини і махали їм, щоб підбадьорити, але Лео відволікся. Він думав про мости — як би він спроектував щось набагато стабільніше, ніж ця вертлява криго-парова штука, коли б це був його палац. Він обмірковував скоби та опорні стовпи. І тоді несподіване відкриття змусило його зупинитися.

— А навіщо їм міст? — запитав він.

Талія насупилася.

— Лео, це не краще місце для зупинки. Що ти маєш на увазі?

— Вони — вітряні духи, — сказав Лео. — Хіба вони не вміють літати?

— Вміють, але іноді їм потрібен спосіб з’єднатися зі світом унизу.

— Отже, міст не завжди тут знаходиться? — запитав Лео.

Талія похитала головою.

— Вітряні духи не люблять залишатися на місці, але інколи це необхідно. Як зараз. Вони знають, що ви йдете.

Лео не встигав за власними думками. Він був настільки схвильований, що майже відчував, як піднімається температура його тіла. Він не знав, як пояснити свої думки словами, але був певен, що от-от з’ясує дещо важливе.

— Лео? — запитав Джейсон. — Про що ти розмірковуєш?

— O, боги, — промовила Талія. — Іди далі. Подивися на свої ноги.

Лео поволочився назад. З жахом він збагнув, що температура його тіла дійсно піднімається, точнісінько так само, як було багато років тому, біля того столу на подвір’ї, коли його охопила злість. Зараз реакцію викликала схвильованість. Його штани виділяли пару на холодному повітрі. Черевики буквально диміли, і мосту це не подобалось. Крига тоншала.

— Лео, припини це, — крикнув Джейсон. — Ти розплавиш його.

— Я намагаюся, — промовив Лео. Але тіло перегрівалось мимоволі, так само швидко, як рухались його думки. — Слухай, Джейсоне, як Гера назвала тебе в тому сні? Вона назвала тебе мостом.

— Лео, серйозно, охолонь, — сказала Талія. — Не знаю, про що ти говориш, але міст...

— Просто послухайте, — наполіг Лео. — Якщо Джейсон — міст, то що він з’єднує? Можливо, два різні місця, які за нормальних обставин не ладнають — як повітряний палац і земля. Ти мусив десь бути раніше, так? І Гера сказала, що ти — обмін.

— Обмін. — Очі Талії розширились. — О, боги.

Джейсон нахмурився.

— Про що ви двоє говорите?

Талія прошепотіла щось, наче молитву.

— Тепер я розумію, чому Артеміда відіслала мене сюди. Джейсоне, вона сказала мені, що якщо я відшукаю Лікаона, то знайду і ключ до розгадки зникнення Персі. Ти і є той ключ. Артеміда хотіла, щоб ми зустрілись, і я змогла почути твою історію.

— Я