Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 46 «Сумніви»

6 місяців потому

Ми з Матвієм вже пів року разом, і чотири місяці з них живемо під одним дахом. Я довго опиралася переїзду, але місяць до того й так майже не ночувала у своїй квартирі. Врешті, зібрала речі та офіційно перебралася до нього. І всі ці місяці були для мене ніби раєм.

Матвій був ніжним, уважним і турботливим. Майже щодня дарував мені квіти, добре поладнав із Емі та моїм татом. Так, я все ж вирішила відновити з ним стосунки, і за ці шість місяців він був тим батьком, про якого я мріяла все життя. Тож усе було добре. Я була щаслива.

Окрім останнього місяця.

Матвій став якимось загадковим. Постійно їздив на зустрічі, то до Макара, то до Кіри, то до батьків. Почав пізніше повертатися додому, став менш уважним і все частіше не відповідав на дзвінки. Я намагалася не накручувати себе, але черв’ячок сумніву не давав спокою. А раптом у нього хтось з’явився?

Емі лише закочувала очі й запевняла мене, що я панікую даремно. Вона казала, що Матвій не з тих чоловіків, хто мовчки зраджують. Якби щось змінилося, він би прийшов і прямо про це сказав. Я намагалася прогнати погані думки, але тривога все одно потроху точила мене зсередини.

А після сьогоднішнього ранку я взагалі розгублена.

У мене вже тиждень затримка. Я довго відкладала цей момент, бо страшенно боялася його, але сьогодні все ж зібралася з духом. Зранку Матвій, як завжди, поїхав у справах, а я, ледь стримуючи тремтіння в руках, зробила тест. Дві яскраві смужки.

Радість і страх водночас здавили груди. Я не знала, як на це відреагує Матвій. Ми говорили про дітей, про те, що хотіли б їх у майбутньому, але ніколи не обговорювали, що буде, якщо я завагітнію просто зараз. Хоча ми й не завжди використовували захист…

Побачивши результат, довго не могла заспокоїтися, але врешті взяла себе в руки й вирушила на роботу, прихопивши тест із собою. Я хотіла поговорити з ним якнайшвидше.

Та не судилося.

Щойно я приїхала в офіс, він надіслав повідомлення, що виникли нагальні справи, і сьогодні його не буде.

Я важко зітхнула, кинула телефон на стіл і впала у крісло. На очі навернулися сльози. Я тільки-но заспокоїлася — і ось знову…

Ледь зібравши себе докупи, я взялася за роботу й через деякий час так занурилася в неї, що ледь не пропустила обід. Але цього разу не стала відкладати його на потім. Відклала всі справи й вирушила в кафе поруч з офісом. Тепер мені треба думати не тільки про себе.

Повертаючись після обіду, отримала повідомлення від Матвія:

“Кохана, залиш усі справи в офісі, гарно одягнися та приїжджай за цією адресою.”

Нижче він скинув геолокацію.

Я зупинилася просто посеред вулиці. Навіщо я маю туди їхати? Чому він не пояснив причину?

Я одразу написала йому повідомлення з цими запитаннями, але він не відповів.

Сумніви знову охопили мене. Та зрештою я вирішила, що, незалежно від його справ, нам потрібно поговорити. Викликала таксі додому, щоб переодягнутися, як просив Матвій.

Удома швидко знайшла нову трикотажну сукню молочного кольору з відкритою спиною. Придбала її кілька тижнів тому, бо вона дуже сподобалася Матвію. Довга, майже до щиколотки, з рукавами, що розширюються на кінцях, і глибоким вирізом на спині, сукня спокусливо облягала всі вигини мого тіла.

Розпустила волосся, підправила макіяж, взула чобітки на високих підборах у тон сукні та накинула зверху білу шубку.

Не знаю, чи буде доречним таке вбрання, але ж Матвій сам сказав одягнутися гарно.

Я викликала таксі й спустилася вниз.

Вже в дорозі намагалася зібрати думки докупи й продумати, як скажу Матвію про вагітність. Але слова не складалися у зв’язну промову.

Коли таксі зупинилося за вказаною адресою, переді мною постав красивий будинок. Саме такий, про який я завжди мріяла.

Комусь дуже пощастило.

Я ступила на вузьку стежку, викладену плиткою, що вела до будинку. Довкола простір освітлювали вуличні ліхтарі, а в повітрі кружляв пухнастий сніг. Перший цієї зими.

Підійшовши ближче, помітила, що двері прочинені.

Зупинилася.

Зазирнула всередину, але через напівтемряву нічого не змогла розгледіти. Тому, затамувавши подих, зробила крок уперед. Те, що я побачила, приголомшило мене.

У вітальні, просто посеред кімнати, стояли десятки свічок, а довкола було безліч моїх улюблених квітів. На фоні тихо лунала класична музика. І в кінці кімнати, у напівтемряві, стояв чоловік. Його силует був до болю знайомий.
 

 

Любі читачі!

Сьогодні моя книга буде завершена! Це був неймовірний шлях, і я щиро вдячна кожному з вас за увагу, підтримку, коментарі та емоції, які ви дарували мені протягом цієї історії.

Сподіваюся, фінал виправдає ваші очікування, і ця книга залишиться у вашому серці. Буду рада вашим враженням і відгукам!

Дякую, що були поруч! ❤️

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍