Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Розділ 49.

- А я тебе недооцінив, але це не так важливо. Сьогодні наша остання зустріч, - промовив він і різким рухом направив на мене дуло пістолета. Він дивився на мене своїм божевільним поглядом і явно отримував задоволення від того, що відбувалось. Перед очима встигли пробігти всі кадри з життя, яке висіло на волосині.

- Ну, якщо сьогодні мій останній день життя, то перед смертю хотів би дещо дізнатися. Всього одне запитання.

В очах покидька блиснув дивний інтерес. Йому подобалась ця гра зі своєю жертвою.

- Дядько Юрій сьогодні в доброму настрої. Давай, - кивнув він.

- Навіщо батька вбив? – кров в жилах пульсувала з новою силою і безжально підступала до мозку.

Виродок почав сміятися божевільним сміхом, остаточно вивівши мене з себе.

- Бо він був нікчемою! Таким же, як і ти! – ці слова стають останньою краплею.

 Я  кидаюсь на нього, відводячи руку в сторону. Лунає гучний постріл і я розумію, що він вистрелив в мене. Моя хватка слабшає, плече німіє від болі і я поволі опускаюсь на землю. Перед очима все розпливається, в вухах шумить, а ненависть просто зашкалює. Я намацую за поясом пістолет, знімаю з запобіжника і цілюсь в його розмитий силует. Рука тремтить, дихання не вистачає, але я наважуюсь і тисну на курок. Його тіло з гуркотом падає на підлогу, а я провалююсь в пітьму.

Я відкриваю очі і бачу білі стіни, які поволі пливуть. В ніздрі пробивається різкий запах лікарняної палати. По трохи я починаю згадувати, що зі мною відбулось. Кидаю погляд на перебинтоване плече, яке зовсім не відчуваю. Мабуть, мені вкололи знеболююче. На тілі купа різних проводів, які під’єднані до мене. Поруч нікого немає. Декілька хвилин я мовчки лежу дивлячись в одну точку. В голові крутиться думка, чи я його вбив? Як потрапив сюди? Весь час я був у відключці.

Потім знову навалилась якась слабість і я заснув. Не знаю скільки часу я спав, та коли прокинувся, біля мене сиділа Анна. Очі червоні, мабуть плакала, бідолашна. Коли вона побачила, що я прокинувся, лагідно посміхнулась, торкаючись моєї руки.

- Привіт. Як ти? Дуже болить? – стурбовано запитала вона.

- Привіт, мала, - прохрипів я. – Зовсім не болить. А як тебе побачив, зовсім полегшало.

- Це тому, що тобі вкололи кінську дозу знеболювального. Ти пам’ятаєш, що сталося? Скоріше за все до тебе прийдуть брати свідчення.

Я закриваю повіки і згадую, все, що відбулося.

- Ми боролись. Він вистрелив мені в плече, а я в нього. Далі я відключився, - напружив свою пам’ять я. – Він живий?

Анна похитала головою, опускаючи очі.

- Ні, Владе. Помер по дорозі до клініки.

Моє серце, раптом, стислось від болю. Я вбив рідного дядька. І в той же час, прекрасно розумію, що якби не вистрелив я, він би зробив це навіть не роздумуючи.

- Дмитро поїхав слідом за тобою, - продовжила Анна. – Знайшов два прострелених тіла і викликав швидку. Якби він не встиг, - на її очах блиснули сльози і вона швидко провела пальцями по куточках, стираючи їх.

- Все позаду, Ань, - намагаюсь хоч якось втішити її. – Тепер все буде, як треба.

Наступний тиждень я проводжу в клініці. Кожного дня перев’язки, крапельниці, уколи. Тішить, що Анна кожного дня мене навідує разом з моєю матір’ю. Схоже, що вони знайшли спільну мову.

Анна

Після того, як Влад потрапив до лікарні я місця не могла собі знайти. Про те, що він поранений мене повідомив Дмитро. На наступний день після перестрілки, він завіз нас з матір’ю Влада до міста. Він довго не приходив до тями. Хоча лікар запевняв, що все буде гаразд.  Операція пройшла успішно, кулю витягнули і вже ввечері він отямився.

Наступний тиждень я розривалася між офісом і клінікою. Будівництво бази відпочинку розпочалося, а разом з тим додалося різних технічних проблем. Два рази приходилось самій їздити туди, щоб переконатися, чи техніка працює, чи вистачає матеріалів.

Відразу після роботи я їхала до Влада. Не могла дочекатися кінця робочого дня, аби швидше його побачити.

Сьогодні я приїхала сама. В Любові Григорівни раптово підскочив тиск, тому вона залишилась вдома. На час покли Влад в лікарні, вона перебралась на свою стару квартиру. Я пропонувала залишитись в мене, але вона відмовилась.

Коли я відчинила двері палати, Соколовський вже впевнено стояв на ногах. Побачивши мене, він, як завжди, посміхнувся, окидаючи проникливим поглядом.

- А мене сьогодні виписують, - заявив він радіючи немов дитина.

- Це чудово, бо в мене є для тебе новина, - зізналась я наблизившись до нього впритул. Його зіниці вмить розширились, а брови поповзли вгору.

- Заінтригувала, - промовив він торкаючись руками моєї талії. Як я скучила за такими його дотиками.

- Батько запрошує нас в гості. В Київ, - доповнила я слідкуючи за його реакцією. Він міцно притиснув мене до себе, обпікаючи своїм гарячим поглядом.

- Надіюсь, що він хоче нас благословити, - випалив Влад торкаючись своїми жорсткими губами моїх.

- Він хоче з тобою серйозно поговорити, - продовжила я перериваючи наш поцілунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍