Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Щось сержант довго з ним патякає, — озвався Малюк. — Потім казатиме донові Фабіо: я увійшов сам і схопив його сам. Усі заслуги хоче приписати собі й тому п’юранцю, лейтенантові, який надсаджується, як мураха, щоб заробити призначення в інше місце.

Тепер з хижки, разом з відблиском світла, долинав шепіт, який ледве порушував нічну тишу, розпливаючись по ній, мов самотня хвиля по спокійній воді.

— Але коли лейтенант повернеться, то ми йому про це розповімо, — пробурмотів Блондин. — Нехай нас пошлють до Ікітоса з арештантами. Тоді нам хоч дадуть кілька днів відпустки.

— Може, вона й відьма, може, надто присадкувата й усе таке інше, — сказав Чорний. — Та що не кажи, Важкий, будь-хто не відмовився б від цієї чунчі, і ти перший. Адже, коли ти вип’єш, то тільки про неї й балакаєш.

— Охоче б на ній поїздив, — погодився Важкий. — Але невже б ти одружився з язичницею? Я — ніколи в житті.

— Він цілком здатний застрелити його й потім сказати: кинувся на мене, я повинен був його вколошкати, — запевнив Малюк. — Цей п’юранець на все здатний.

— А раптом Ньєвеса обмовили? — висловив припущення Блондин. — Коли з’явився посланець з Борха і я прочитав рапорт лейтенанта, то знаєш, Малюче, не міг повірити. Ньєвес абсолютно не схожий на бандита й здається дуже порядною людиною.

— Овва, ніхто не схожий на бандита, — сказав Малюк, — чи, точніше, всі схожі на бандитів. Але я також отетерів, коли прочитав рапорт. Скільки років йому дадуть?

— Хто зна, — відповів Блондин. — Напевне, багато. Вони пограбували силу людей і нажили собі тут лютих ворогів. Пам’ятаєш, скільки часу місцеві хазяї домагалися, щоб ми шукали бандитів, хоча вони вже нікого не грабували.

— Але в те, що Ньєвес був їхнім ватажком, я не вірю, — заявив Малюк. — Зрештою, якби він награбував стільки, як кажуть, то не був би голий та босий.

— Який там ватажок, — мовив Блондин. — Урешті це діла не міняє, бо якщо інших не спіймають, то Ньєвес і той дурнуватий розквитаються за все.

— Я плакала, сержанте, благала його, — розповідала Лаліта. — Від хвилини, коли ви попливли на острів, увесь час плачу, прошу: тікаймо, сховаймося, Адріане. Після того, як ви повідомили нас, хлопці назбирали фруктів, спакували його речі, Акіліно теж його благав. Але він нічого не чує, ні на кого не звертає уваги.

Світло каганця впало просто на Лалітине обличчя, освітлюючи прищаву шкіру, вилиці, чиряки на шиї й розкуйовджене волосся, що лізло до рота.

— Окрім мундира, у вас є добре серце, — сказав Адріан Ньєвес. — Тому я згодився стати вашим весільним батьком.

Але сержант його не слухав. Він озирнувся, пильно оглянув терасу і, приклавши палець до вуст, прошепотів: доне Адріан, стрибайте через поруччя, і на річку, я порахую до десяти, вистрелю в повітря, швидко вибіжу з криком, — хлопці, він утік туди, — і поведу жандармів у бік лісу. Швидко відіпхніть човен і не вмикайте двигун доти, доки не випливете на Мараньйон, а потім женіть щодуху і не дайте себе зловити, доне Адріан, бо тоді й мені будуть непереливки, головне — щоб вас не зловили. І Лаліта: так, так, я відв’яжу човна, витягну весла, я поїду з ним, — зморшки її на чолі розгладились, шкіра раптом набула своєї давньої свіжості, — Адріане, одяг уже готовий, і їжа, нічого нам більше не потрібно, ми веслуватимемо щодуху і перед гарнізоном Борха сховаємося в лісі. А сержант, тихо, — знову виглянув у двері й роззирнувся на всі боки, — полягаєте на дно човна, але не вистромлюйте голів, бо якщо жандарми вас помітять, то почнуть стріляти, а Малюк ніколи не схибить.

— Дякую вам, але я вже думав над цим багато й зрозумів, що річкою не втечеш, — сказав Адріан Ньєвес. — Ніхто зараз не зможе переплисти через пороги, сержанте, хоча й був би чарівником. Ви ж самі бачите, що лейтенант застряг на Сантьяго, а Сантьяго — це невинна річечка порівняно з Мараньйоном.

— Доне Адріан, чого ж ви хочете в такому разі? — спитав сержант.

— Єдине, що можна зробити, це сховатись в лісі, як я зробив раніше, — відповів Ньєвес. — Та я не хочу, сержанте, від тієї хвилини, коли ви попливли на острів, я думав про це стільки, що голова аж тріскалася від думок. Ту решту життя, яка мені залишилася, я не бажаю переховуватися по лісах. Я був у нього тільки лоцманом, як оце тепер у вас, правив човном, і нічого мені не зроблять. Тут я завжди поводив себе добре, це всі можуть підтвердити, матері, лейтенант і губернатор також.

— Вони не б’ються, — зауважив Малюк. — Було б чути крики, здається, що розмовляють.

— Напевне, сержант застав його сплячим і чекає, доки він одягнеться, — сказав Блондин.

— А може, бавиться з Лалітою, — докинув Важкий. — Мабуть, зв’язав Ньєвеса і зараз тішиться в нього просто на очах.

— Завжди ти, Важкий, щось вигадаєш, — дорікнув йому Чорний. — Здається, ти теж покуштував любовного напою, тому цілий день і цілу ніч такий збуджений. Та хто там лізтиме на Лаліту, коли вона вся в прищах?

— Але ж вона біла, — мовив Важкий. — Волію мати християнку з прищами, аніж дикунку без прищів. У неї лише обличчя таке, я бачив, як вона купалася, ноги має добрі. Тепер, коли вона залишиться сама, треба її розважити.

— Відсутність жінки доведе тебе до божевілля, — виголосив Чорний. — Хоча, правду кажучи, в мене інколи теж таке буває.

— Ви ж маєте голову на плечах, доне Адріан, — переконував його сержант. — Якщо ви зараз не втечете, то вам кінець, хіба ви не розумієте, що будете відповідати за все? В рапорті лейтенанта написано, що дурнуватий вмирає. Не будьте такі вперті.

— Мене потримають декілька місяців, але потім житиму спокійно й знову зможу повернутися сюди, — стояв на своєму Адріан Ньєвес. — Якщо я втечу до лісу, то не побачу ніколи ні дружини, ні дітей, а я не хочу жити до кінця днів своїх, як загнаний звір. Я нікого не вбив, нехай сам Пантача скаже, і дикуни. Тут мене знають як порядного християнина.

— Сержант добра тобі бажає, — мовила Лаліта. — Слухай його, Адріане. Заради твоїх дітей, Адріане.

Вона копирсала ногою підлогу, торкалася бананів, голос їй уривався. Адріан Ньєвес почав одягати заношену сорочку без гудзиків.

— Ви не уявляєте, як мені прикро, — зітхнув сержант. — Я й надалі вважаю вас своїм приятелем, доне Адріан. Та й Боніфація засмутиться. Вона думала, як і я, що ви вже далеко.

— Візьми, Адріане, — захлипала Лаліта, —