Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

що Літума промовив це просто так, він думає зовсім інакше. Вона відступила ще на крок, Хосефіно сховав голову під стільцем, і його тягучий голос долинав звідти притлумлено, — я сказав це від щирого серця, — слова звучали вкрадливо, солодко, — і сказав би ще в тисячу разів більше, якби тут не було людей.

— Нас можеш не соромитися, непереможний, — зауважив Мавпа. — Почувай себе, як удома, і вважай, що тут двоє глухонімих. Коли хочеш, ми підемо подивимося, чи немає дощу.

— Ідіть, ідіть, — проспівав солоденький голос, — залиште мене з Боніфацією, я повинен її трохи розважити.

Хосе кахикнув, підвівся й навшпиньках підійшов до дверей. Повернувся назад усміхнений, — справді хропе, спить, як бабак. Рухливі очі-звірятка досліджували підлогу, ніжки стільців, довге тіло, що лежало на маті.

— Сестричка не любить компліментів, — сказав Мавпа. — Бачиш, як вона почервоніла, Хосефіно.

— Ти ще не знаєш п’юранців, сестричко, — промовив Хосе. —  Не думай про нас погано. Такі вже ми є. Жінки розв’язують нам язики.

— Чуєш, Боніфаціє, — попросив Хосефіно. — Накажи їм піти подивитися, чи немає дощу.

— Якщо будеш так поводитись далі, то вона все розповість Літумі, — застеріг Мавпа. — А він розлютиться.

— Нехай розповідає, — солодко прозвучав м’який голос, — мені це байдуже. Зрештою ви мене знаєте, якщо жінка мені подобається, то кажу їй все одразу, кожній.

— Тобі горілка в голову вдарила, — дорікнув йому Хосе. — Говори трохи тихіше.

— Боніфація мені подобається, — заявив Хосефіно. — Хочу, щоб вона це знала.

Боніфація обхопила руками коліна й підвела голову. Її губи переможно всміхнулися, а очі-звірятка сполохано забігали.

— Ну й швидкий ти, братику! — сказав Мавпа. — Спринтер.

— Не заходь надто далеко, — порадив Хосе. — Налякаєш її.

— Якби Літума це чув, то розгнівався б, — пробелькотіла Боніфація й поглянула на Хосефіно; той послав їй повітряний поцілунок, а вона почала роздивлятися стелю, стіни, підлогу.

— Ну то й що, нехай погнівається, — стенув плечима Хосефіно. — Сказати вам щось, хлопці? Боніфація скоро буде моєю.

Тепер вона втупилася в підлогу й щось шепотіла. Брати Леон, кахикаючи, не спускали поглядів з сусідньої кімнати: пауза, хропіння, знову пауза, вже довша, і заспокійливе мурмотіння.

— Досить, Хосефіно, — втрутився Мавпа. — Вона не п’юранка, ледве нас знає.

— Не знічуйся, сестричко, — порадив Хосе. — Або давай далі, або заціди йому в пику.

— Я не боюся, — прошепотіла Боніфація, — але якщо Літума дізнається, якщо почує…

— Вибачся перед нею, Хосефіно, — наполягав Мавпа, — скажи, що це жарт, поглянь, у якому вона стані.

— Це жарт, Боніфаціє, — засміявся Хосефіно, задкуючи до дверей. — Ну, не ображайся.

— Я не ображаюсь, — пробелькотіла Боніфація. — Не ображаюсь.

II

— До чого цей театр, з яких часів ми стали такі манірні? — роздратовано мовив Блондин. — Чому відразу не увірватися туди і не витягнути його силою?

— Річ у тім, що сержант вирішив приписати собі всі заслуги, — пояснив Малюк. — Не бачиш, який він став сумлінний? Хоче, щоб усе було, як бог звелів. Мабуть, одруження, чуєш, Блондине, його так зіпсувало.

— А Важкого через те одруження скоро трясця вхопить від заздрощів, — сказав Блондин. — Здається, вночі він знову напився у Паредеса і знову кляв себе, що не випередив сержанта, мовляв, утратив свій останній шанс знайти дружину. Та жіночка має, звісно, дещо при собі, як має бути, але Важкий явно перебільшує.

Вони лежали між ліанами, цілячись у хижку лоцмана, яка здавалася підвішеною до гілля за кілька кроків від них. Слабке маслянисте світло пробивалося крізь вікно, падаючи на поруччя в кутку тераси. Чи ніхто не вийшов, хлопці? — темна постать схилилася над Блондином і Малюком. Ні, сеньйоре сержант; Важкий і Чорний вже на тому боці, Лоцман може втекти хіба що на крилах. Але хлопці, тільки без дурощів, — сержант говорив повільно, — якщо я потребуватиму вашої допомоги, то покличу, — його рухи також були спокійними. Крізь легенькі хмари, що огортали місяць, на землю сочилося світло. Вдалечині, між лісовим громаддям і легеньким відблиском ріки, жменькою вогників блищала Санта-Марія де Ньєва. Не кваплячись, сержант розстібнув кобуру, витягнув револьвер, зняв запобіжник і шепнув щось жандармам. Так само поволі, спокійно попростував у бік хижки, потім зник, поглинутий заростями та ніччю, й трохи пізніше з’явився біля освітленого кутка тераси; його обличчя на мить вималювалося в маслянистому світлі, що проникало крізь вікно.

— Ти помітив, як він ходить і розмовляє? — спитав Чорний.

— Бо чунча витискує з нього всі соки, як з цитрини, — запевнив Важкий. — Сержант укладається з нею до ліжка тричі на день і тричі на ніч. Як ти гадаєш, чому він так раптово, без причини, покидає пост. Річ ясна, щоб залізти з чунчею до ліжка.

— Медовий місяць, все як має бути, — мовив Чорний. — Ти ж від заздрощів подихаєш. Важкий, зізнайся.

Вони лежали на краєчку берега, біля самої води, ховаючись за стіною заростей. Тримали в руках карабіни, однак не цілилися в хижку, що виднілася в темряві навскоси від них.

— Дере носа, — сказав Важкий. — Чому ми не схопили Ньєвеса відразу, як тільки надійшов наказ лейтенанта, га? Почекаємо, доки стемніє, треба скласти план, оточимо будинок — та де ж ти бачив стільки нісенітниць укупі? Це щоб справити враження на губернатора, щоб відчути себе великим цабе, нічого більше.

— Лейтенант, без сумніву, отримає ще одну нашивку, — зробив висновок Чорний. — А ми дулю дістанемо, ось побачиш. Ти не звернув уваги, як усе було, коли приїхав посланець з Борха? Губернатор тільки й говорив про лейтенанта, а хіба не ми знайшли того дурнуватого на острові?

— Знаєш, Чорний, чунча, певно, дала йому любовного зілля, — мовив Важкий. — Як ти думаєш, чому він увесь час такий стомлений і засинає навстоячки? Мабуть, скоро схибнеться.

— От лихо, от лихо, — вигукнув сержант. — Що ви тут робите, що діється?

Лаліта й Адріан Ньєвес, сидячи нерухомо на маті, дивилися на нього. Біля їхніх ніг стояла глиняна миска з бананами, лампа давала білий, запашний димок, а на порозі хижки приголомшено кліпав очима сержант, — хіба малий Акіліно вам нічого не сказав? — голос у нього був знічений, — адже дві години тому, доне Адріан, я звелів хлопчакові попередити вас, бо це справа життя й смерті, — рука сержанта недовірливо крутила револьвер; — от лихо, от лихо. Так, Акіліно сказав мені, сержанте, — лоцман говорив, немовби жував щось, — дітей я відправив до знайомого, на той бік річки. В куточках його вуст глибоко залягли дві гірких зморшки. І сержант: а що зараз? Чому ви також не втекли? Це не дітям треба сховатись, а вам, доне Адріан, — сержант ударив себе револьвером по стегну, адже я затримав виконання наказу на кілька годин, ризикуючи накликати на себе