Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

— Не треба, — сказав лоцман. — Сховай їх, доки не повернусь.

— Ні, ні, взуй, — закричала Лаліта. — Взуй черевики, Адріане.

Якийсь заклопотаний вираз на хвилину з’явився на обличчі лоцмана. Він розгублено подивився на сержанта, присів навпочіпки і одягнув черевики з товстими підошвами. Доне Адріан, я зроблю все можливе для вашої родини, про це не турбуйтеся. Ньєвес уже стояв, і Лаліта притиснулася до нього, взяла під руку. Ти не будеш плакати, Лаліто, правда? Ми ж стільки разом усього пережили, і ти ніколи не плакала. Мене невдовзі відпустять, життя тоді буде спокійніше, а тим часом добре доглядай дітей. Вона притакувала, як автомат, обличчя в неї знову постаріло, зморщилось, очі згасли. Сержант і Адріан Ньєвес вийшли на терасу, зійшли по сходах, і коли дістались до перших ліан, жіночий крик розітнув ніч, а в темряві, праворуч, почувся голос Блондина: маємо пташечку. І сержант, чорт забирай, руки вгору, і спокійно, бо продірявлю на місці. Адріан Ньєвес послухався. Ішов попереду, піднісши руки вгору. Сержант, Блондин і Малюк ступали слідом за ним між рядками города.

— Чому ви так затрималися, сеньйоре сержант? — спитав Блондин.

— Я влаштував йому допит, — відповів сержант. — І дозволив попрощатися з дружиною.

Коли вони підходили до очерету, Важкий і Чорний вийшли їм назустріч. Нічого не кажучи, приєдналися до них і, так само мовчки, дійшли стежкою до Санта-Марія де Ньєви. Коли проходили повз ледь помітні хижки, звідти чувся шепіт і люди, що стояли між капіронами та біля паль, проводжали їх поглядами. Однак ніхто до них не наближався, ні про що не питав. Перед пристанню вони почули за спиною тупіт босих ніг, — сеньйоре сержант, це Лаліта біжить сюди, зараз накинеться на нас. Але вона, важко дихаючи, пройшла між жандармами і лише на мить затрималася біля лоцмана, — Адріане, ти забув про їжу. Подала йому клуночок, побігла назад, і її кроки затихли в темряві. Лише вдалині, коли жандарми доходили до дільниці, розлігся лемент, схожий на крик сови.

— Ось бачиш, Чорний, а що я тобі казав? — озвався Важкий. — Тіло в неї ще цілком пристойне, краще, ніж у першої-ліпшої дикунки.

— Ой Важкий! — вигукнув Чорний. — Ти ж ні про що інше й не думаєш, ти, занудо.

— Якщо буде добра погода, то вирушимо завтра увечері, Фусіє, — сказав Акіліно. — Я поїду перший розвідати обстановку. Поблизу є місцина, де ти можеш пересидіти, сховавшись у човні.

— А якщо вони не згодяться, старий? — спитав Фусія. — Що я тоді робитиму, що зі мною станеться, Акіліно?

— Не загадуй наперед, — відповів Акіліно. — Коли знайду того знайомого чоловіка, він нам допоможе. Зрештою за гроші все владнаємо.

— Віддаси йому всі гроші? — здивувався Фусія. — Не будь дурнем, старий. Залиш собі дещо, нехай придадуться для торгівлі.

— Не хочу я твоїх грошей, — махнув рукою Акіліно. — Потім повернуся до Ікітоса, завантажу товар і трохи собі поторгую в тих краях. Як продам усе, приїду відвідати тебе до Сан-Пабло.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? — напосідала Лаліта. — Може, це я з’їла консерви? Все тобі віддала. Не моя провина, що вони закінчилися.

— Мені не хочеться з тобою розмовляти, — відрізав Фусія. — І не хочеться їсти. Годі чіплятись, і поклич ачуалок.

— Хочеш, щоб вони нагріли тобі води? — не вмовкала Лаліта. — Вони вже роблять це, я сказала їм. З’їж хоч трохи риби, Фусіє. Хум щойно її приніс.

— Чому ти не послухав мене? — спитав Фусія. — Я хотів побачити Ікітос здалеку, хоча б самі вогні.

— Чоловіче, ти здурів? — вигукнув Акіліно. — Забув про річкового патруля? Та мене тут кожен знає. Я хочу допомогти тобі, а не потрапити до в’язниці.

— Що собою являє Сан-Пабло, старий? — поцікавився Фусія. — Ти багато разів там був?

— Кілька разів, дорогою, — відказав Акіліно. — Там мало дощить і немає боліт. Але є два Сан-Пабло, я був лише в колонії — торгував. Ти житимеш по інший бік. Це десь за два кілометри звідси.

— Багато там християн? — допитувався Фусія. — Сотня буде, старий?

— Мабуть, більше, — відповів Акіліно. — Коли світить сонце, вони ходять голі по берегу. Може, їм сонце на користь чи, може, хочуть звернути на себе увагу тих, які пропливають мимо. Побачать човен і давай горлати, просити їжу, цигарки. А якщо хтось не звертає на них уваги, лаються, жбурляють у нього камінням.

— Ти говориш про них з огидою, — сказав Фусія. — Переконаний, що ти залишиш мене в Сан-Пабло й ніколи більше мене не відвідаєш.

— Але ж я обіцяв, — заперечив Акіліно. — Хіба я колись не дотримував слова?

— Це буде вперше, що не дотримаєш, — криво всміхнувся Фусія. — І востаннє, старий.

— Хочеш, допоможу тобі? — запропонувала Лаліта. — Дай я зніму чоботи.

— Іди геть, — звелів Фусія. — І не повертайся, доки я тебе сам не покличу.

Мовчки увійшли ачуалки, несучи два великі паруючі горщики. Поставили їх біля гамака і, не дивлячись на Фусію, вийшли.

— Я твоя дружина, — мовила Лаліта. — Не соромся. Чому я повинна виходити.

Фусія повернув голову, подивився на неї, його очі були палаючими щілинами, — ти повія з Лорето, шльондра чортова. Лаліта відвернулася, вийшла з хижки. Темніло. Здавалося, що важке повітря зараз вибухне блискавками, громом і дощем. У селищі уамбісів потріскували вогнища, які горіли поміж лупунами, видобуваючи з темряви метушливі постаті людей. Чулися гортанні голоси, вереск. Пантача сидів на поручнях своєї хижки і махав у повітрі ногами.

— Що з ними трапилося? — спитала Лаліта. — Чому вони розклали стільки вогнищ? Чому так галасують?

— Чоловіки повернулися з полювання, хазяйко, — відповів Пантача. — Хіба ви не бачили жінок? Вони цілий день гнали масато, зараз уамбіси святкуватимуть. Хочуть, щоб хазяїн також прийшов. Чому він такий лютий, хазяйко?

— Тому що не приплив Акіліно, — відказала Лаліта. — Закінчилися консерви, і горілка теж закінчується.

— Вже два місяці, як старий не припливає, — зітхнув Пантача. — Тепер напевне не повернеться, хазяйко.

— А тобі хіба не однаково? — спитала Лаліта. — У тебе ж зараз є жінка, і тобі на все наплювати.

Пантача засміявся: в дверях з’явилася шапра з діадемою на голові, з браслетами на руках і ногах, з татуюванням на щоках і грудях. Вона всміхнулася Лаліті й сіла біля неї.

— Навчилася говорити по-іспанському краще за мене, — сказав Пантача. — Дуже вас любить, хазяйко. Зараз вона перелякана, бо уамбіси повернулися, ті, що були на полюванні. Не може позбутися страху перед ними, не знаю вже, як їй пояснювати.

Шапра вказала на зарості, які приховували урвище, — лоцман Ньєвес. Він ішов з солом’яним капелюхом у руці, без сорочки, у штанях, закасаних до колін.

— Цілий день не було тебе видно, — мовив Пантача. —