Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

погано. Якщо це лазять діти — вони його побачать і розкажуть батькам, що «там якийсь дядя живе». І хтось із батьків неодмінно вирішить перевірити. І впізнає Губченка. А хтось, можливо. зацікавиться, чим він там таким займається. Якщо це його переслідувачі тоді взагалі все пропало, і МГ потрапить до рук Заступа.

Він не міг вийти. Добре хоч, у підвалі на дверях була внутрішня засувка Якщо почнуть ламати залізні двері, він матиме час просто розчавити МГ підбором. Але чи не знайде хтось шлях до відродження машини після цього?

Звуки стихли. Але Губченко сидів непорушно. Щось сталося з ним. Шок мабуть. Десь він читав, що коли злочинцеві вдається відірватися від «хвоста», він на радощах втрачає пильність і попадається на якійсь дурничці. Класичний випадок. Те саме сталося й з ним. Чого було б не поставити якісь датчики, якісь — бодай іграшкові — перископи?

Губченко вже звик боятися. Страшно йому було давно. Але останні два-три дні він жив майже без страху. Послухавши розмову Заступа з генералом, він майже повернувся до нормального життя. Однак несподіване вторгнення сторонніх звуків не просто повернуло страх. Він ніби тільки й чекав, щоб заповнити емоційний вакуум. Як річка, яку стримує гребля: вона чекає й нудиться. Та колі: в греблі утворюється бодай невеличкий пролам, вода миттю його розширює й виривається на волю, затоплюючи ще більше, ніж їй належало раніш.

Страх паралізував його, зробив зовсім нездатним думати й діяти. Так і сидів, натягнутий, мов струна, отупілий до рівня Заступа.

Втім, якась частка свідомості все ж працювала. Бо Губченко себе зловив на тому, що він несправедливий до Биковця. Адже той знав, чого він боїться, коли розмовляв з генералом. А він, Губченко, просто боїться, не знаючи, чого чи кого. Але цей голос розуму пролунав неголосно й невпевнено.

Невідомо навіть, скільки часу минуло в цій наелектризованій тиші. Аж поки над головою знову почувся той самий незрозумілий шум. Ніби хтось дряпає чимось дерев’яним об бетон: шурх, шурх-шурх-шурх, шурх… Може, це просто гілка шурхотить по фундаменту? Ні. Гілка робила б це з якоюсь ритмічністю. А тут явно чутно неприродну стихійність. Звичайно, всіх ритмів, можливих у природі, ми не знаємо, знову спромігся на подобу думки Губченко. Але від цього, почувши морзянку, наприклад, ми не подумаємо, що це так пищить якийсь птах. А може, це птах?

Або віслюк. Буриданів. Той помер із голоду, бо не знав, яку вибрати купку сіна: вони йому здавалися однаковими. Щоправда, він мав вибір. А Губченко… Ні. Він знав, що вибір є завжди. До того ж один і той же вибір може бути правильним за одних обставин і неправильним за інших. Є час переховуватися, а є час виходити з піднятим забралом. Є час збирати інформацію і час розвіювати її. Час боятися й час безумствувати. Час програвати й час вигравати.

Цікава гра — вигадування таких антонімічних пар, нібито сповнених змісту. Це таке виправдання бездіяльності, як дві купки сіна. Я б, мовляв, давно поїв, коли б знав, яка купка більша, я б, мовляв, нічого не пожалів, якби нині був час роздавати каміння…

Або інакше: я б, звісно, вийшов, якби знав, хто це там так дивно й загадково шурхотить. Він підкрався до ляди й беззвучно відкинув клямку. Сонячне світло вдарило по очах. Нікого. Літо. Спека. Будній день. Ті, хто зараз у відпустці й сидять на дачах, швидше за все — на пляжі. Або в хатах, де значно прохолодніше. Не так, звичайно, прохолодно, як у підвалі, де Губченко навіть трохи змерз, але й не так спекотно, як на вулиці. Під таким сонцем матері навіть по морозиво до крамниці дітей не випускають.

З одного боку, це добре. Ніхто не помітить його. З другого боку, якщо його зараз битимуть, різатимуть чи засовуватимуть у багажник чорної «волги», також ніхто не побачить. З усіх інструментів, які лишилися в підвалі від колишнього власника, зараз Губченкові найдужче припав до душі розвідний ключ «попка». Він притиснув «попку» до стегна й вистромив голову. Тихо. Шурхіт припинився. Воно завмерло й чекає, що буде далі. Або готується до стрибка. Або до удару. Або до пострілу. Втім, останнє — малоймовірно. Хіба що з арбалета чи лука.

Губченко різко сховався, залишивши дверцята відчиненими. Страх уже дозволяв рухатися й думати, але зовсім іще його не полишив.

Нічого не відбулося. То може, там нікого й немає? Він легковажно вийшов з підвалу. Єдиним шляхом на «дах» була велика купа глини, колись висипана під бетонну стіну фундаменту. Під дощами й снігами вона опала, стала пологою, хоч у дощову погоду, мабуть, нездоланною. Але зараз, суха й тверда, дозволила легко піднятися на перекриття.

Сусідня верба, яку, слід гадати, ніхто тут не саджав — сама виросла невідь із чого, — нахилилася над зародком хати й рясним гіллям дбайливо вкрила ненароджену дитину. Навіть звідси, зблизька, неможливо було роздивитися, що там, під тим гіллям.

Губченко щойно вийшов із підземелля, де було досить темно. Тут його засліпило яскраве сонячне проміння, а тепер знову треба було роздивитися те, що ховали у своєму затінку густі коси вербового гілля.

І все ж таки було страшно. Він залишив МГ незахищену, і якщо зараз із сутінків на нього, освітленого, нападуть, він стане винуватцем найстрашнішого. Заступ отримає МГ. Заступ її використає для підпорядкування суспільства. Він створить сірий світ, який вразив Губченка до глибини душі, хоч нібито побачене й було не таким страшним, як світ, підкорений червою, як теплий дощ, у якому люди полювали на людей, як рожеві шмарклі в скані виховательки дитячого садка…

Все це була правда, але відступати й тікати від невідь-чого Губченко більше не міг.

— Виходь! — сказав він відважно, хоч і відчув, що його голос прозвучав не дуже переконливо.

Він почекав і додав уже значно твердіше:

— Виходь, не бійся.

Але ніхто не вийшов.

Губченко розгорнув гостролисту запону й зазирнув у темряву. Звичайно, якби там стояв зловмисник, то поки очі Губченкові звикли до сутінкової темені, він би вже міг і не жити. Але там нікого не було. Жодної живої душі. І все ж саме звідси, з-під дерева, лунали ті зловісні звуки. Він подивився собі під ноги й обімлів.

Під ногами, на купі сміття, сиділо дивовижне створіння — їжак. Воно дивилося на людину зляканими очима, але не втікало, не рухалось, а навпаки — погрозливо пирхало. І причина цього незабаром стала зрозумілою Далі від Губченка, за їжаковою спиною, було гніздо,