Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

в якому сиділо трійко крихітних, не більших за мишу, їжаченят. Вони були страшенно зворушливі, хоч уже й колючі. Зрозуміло, що у мами їхньої сил проти цього великого чоловіка було небагато, і все ж вона не відступить і захищатиме дітлахів до останньої миті свого життя. Губченко зрозумів її й повернувся до підвалу.

Історія лисого хлопчика Лесика

Губченко знову ввімкнув скан Заступа, але той уже їхав до інституту. Він сидів на задньому сидінні автомобіля, й з обличчя його нічого неможливо було визначити. SMS від оператора мобільного зв’язку та їжачиха зі своєю малечею не дали Губченкові дізнатися, що ж ухвалив генерал щодо Заступа, а головне — щодо самого Губченка. Що ж, у минуле його машина зазирати не вміла.

Він трохи перемотав уперед і з подивом побачив, що автомобіль приїхав не до інституту, а на стоянку біля супермаркету. Саме туди, де й Губченко залишав свого «жигуля». Ото б могла бути зустріч! Від цього «мерседеса» він би навіть на Лозняковому «ланосі» не втік. Утім, навряд щоб Заступ сам його переслідував. Хіба в нього нема кому?

Від стоянки Микола Миколайович уже зовсім іншою людиною — поважною й неквапною — пройшов до інституту, зупинився, не вітаючись, біля охоронця, який виструнчився й чітко по-військовому доповів:

— Директор у себе, Миколо Миколайовичу, вчений секретар у себе, Миколо Миколайовичу, Губченко не з’являвся, Миколо Миколайовичу, Тихолоз на місці, Миколо Миколайовичу. — Доповідаючи, охоронець вирячившись дивився на Заступів костюм. Видно, приголомшений розмовою з генералом, Биковець геть забувся, куди в чому ходити.

Заступ кивнув і пройшов у свій кабінет. Там він пильно оглянув речі на столі — важкий письмовий набір, яким ніхто, схоже, ніколи не користувався, папір для нотаток, також стерильно чистий, телефони, календар-щоденник. Дивно, але поверхня стола змінилася від того дня, коли Губченко тут був. Микола Миколайович перегорнув сторінку й поставив у верхньому правому кутку сьогоднішнього дня галочку. Потім дістав з кишені мобільний телефон і натиснув на кнопку виклику.

— Слухаю вас, Василю Васильовичу, — озвався зляканий голос Колі.

Биковець промовчав, і Коля поспішливо додав:

— Радикальних результатів поки що немає, Василю Васильовичу. Але новини є. З’ясовано, що в Старому Новодубі об’єкт поміняв машину. Є пропозиція передати до ДАІ дані про авто, щоб його зупинили…

— Ага, — відповів Заступ саркастично, — ти б іще юних слідопитів підключив. Не діло ДАІ виконувати твою роботу. Отже, так. Знайти, встановити дуже обережний нагляд, але не чіпати ні його, ні членів родини до моєї команди. Все. — Він відімкнувся.

Навіть не бачачи в цю мить Колю, Губченко відчув, яке полегшення охопило того парубка.

Губченко вимкнув МГ й теж відчув полегшення. Отже, якісь зрушення на краще є. Можна перевезти родину на дачу й відігнати «ланос» до Позняка. Він уже майже вирішив виходити, але МГ не відпустила. Губченко повернувся; почав далі дивитися про лисого хлопчика Лесика. Він виставив час на два роки раніше й сидів до пізнього вечора, забувши про голод, сигарети й усе на світі.

Хлопчик був дуже спритний, він багато часу проводив у лісі й знав про ліс таке, чого Губченко навіть не міг зрозуміти. Він якимось дивовижним чином умів уникати небезпек, багатьох із яких Губченко також не міг збагнути. Ліс був дуже схожий на той, який він знав, але там відбулися несподівані мутації у флорі й фауні, хлопчик сприймав їх як належне, хоч було зрозуміло, що й він не все знає.

Насправді його звали не Лесик, а Лисий — у їхньому селі, мабуть, люди розучилися давати звичні Губченковому вухові імена — людей називали Бородою, Вуханем, друга Лесикового звали Довгоногим, і тільки одне з імен вразило Губченка своєю недоречністю в тому світі: вчителя, з яким Лисий проводив дуже багато часу сам на сам, звали Інженер. Інженер був суворим і наполегливим наставником, було ясно, що він готував хлопчика до якоїсь особливої місії, про яку поки що нічого не казав.

Іще була там дуже вродлива дівчина Люба, яка також незрідка приходила до Інженера, і теж коли нікого іншого в учителя не було. Власне, Любу він нічого й не навчав, як і решту односельців. Він у селі був радше старійшиною. ніж учителем.

А Люба часто сама ділилася з Інженером новинами, які невідомо звідки приносила. Губченко, звичайно, міг за нею простежити, однак він тепер був надто захоплений долею Лисого, тож вирішив з Любою все з’ясувати пізніше, коли вже знатиме про Лисого якомога більше.

Інженер навчив хлопчика читати. Губченко був вражений, що цей чоловік спромігся зберегти книжку. Вона геть розлізлася, папір майже розсипався, але читати ще можна було. Лисий прочитав «Пригоди Робінзона Крузо». Схоже, й Довгоногий прочитав книжку — це можна було зрозуміти з деяких його висловлювань, але чомусь читання було секретом. Хлопці про це не обмовилися один одному жодним словом.

А потім Довгоногий загинув. Це було жахливо: він вийшов на галявину, й на нього кинулися невеличкі крилаті комахи, які за кілька секунд сточили хлопця до кісток.

Інженер тоді став особливо уважним і навіть ніжним до Лисого. Мотиви старого часто були незбагненними для Губченка. Але це, мабуть, нормально, бо ж він так мало знав про цей світ, зрештою, про самого Інженера. Однак за кілька місяців він зрозумів, яку місію покладає на Лисого старійшина. Хлопець мав принести з Руїни — очевидно, старого зруйнованого міста — якусь речовину, котра допомагатиме очищувати воду. Губченко так і не вловив, що то таке. Та менше з тим.

Завдання справді було важливе, бо ж село вигибало: вода в річечці була отруйна. Губченко думав, що й лисина хлопця, й інші мутації його односельців насамперед походили від чимось серйозно отруєної води. Та от у чому головна придибенція! Старий вочевидь уже давно готував хлопця до цього походу, а остаточно вирішив послати його тільки після дуже дивної розмови з Любою.

— Я точно знаю, що вони шукають саме його. І ще двох дівчат. Вони й села знищують заради цього.

— Любо, я не можу його зараз відрядити. Він іще не готовий.

— Буде пізно.

— Ти можеш зрозуміти чи ні? Це вбивство!

— Але село виживе…

— Не виживе воно без води.

— Краще без води, ніж отак…

Завжди впевнений у собі Інженер справляв у цій розмові жалюгідне враження. Він увесь час бгав пальцями своє жовте вухо, ніби хотів його запхати собі в голову. Він був наляканий і нерішучий. А коли Люба пішла, погукав до себе Лисого й наказав йому наступного дня вирушати.

Потім Губченко