Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Губченко відчував дивне дежавю. Так ніби цю розмову він уже чув, ніби знав напевне, чим вона закінчиться, от тільки забув. Принаймні було зрозуміло, чию роль виконував Заступ перед Колею.

— Що там в інституті? Директор на місці?

Заступ негайно вхопив потрібну інтонацію й дуже серйозно відповів:

— Нікак нєт, товаришу генерал. Він у відпустці, я маю на увазі, турбувати себе заборонив. Турбувати заборонив. Сказав, тільки в разі ядерної війни.

— Це ж як треба про себе уявляти! — зовсім щиро здивувався генерал. — Наче крім нього і війни ядерної нікому провести!

Тут Заступ не втримався й голосно розреготався. Генерал дуже уважно стежив за його настроєм. Помітивши це, Биковець ураз захлинувся власним сміхом і закашлявся.

— Та й взагалі, — вів далі генерал уже іншим, ніби як утомленим голосом: — Що там у вас в інституті може бути влітку. От би мені таку службу. Керівництво у відпустці, й на роботу ходити не треба… — Він мрійливо закотив очі.

— Ну, не всі там не ходять, товаришу генерал. Я, наприклад, щодня на роботі.

— Це ти молодець, Колю, молодець! — похвалив начальник. — А що це в тебе з оком? Ніби впав де?

Минуло вже так багато часу від «побутової травми» Заступа, що генерал навряд щоб міг помітити якісь сліди.

— Та то пусте, товаришу генерал, я маю на увазі. То таке. Вже минулося. Я маю на увазі, вже й не видно.

— Ну я ж побачив.

— Так то ж ви, товаришу генерал!

— Гаразд, гаразд, підлизуєшся. — В очах у генерала промайнув якийсь теплий вогник. От що таке лестощі! І знає, що лестять йому, а все одно купується. Навіть коли діти лестять, а ти точно знаєш, що хочуть позачергову порцію морозива, все одно купуєшся. — Тобто все добре, Колю?

— Так, товаришу генерал. Усе добре, я маю на увазі.

Генерал так тріснув кулаком по столу, що на протилежному боці земної кулі стався невеличкий землетрус.

— Що ти мені свистиш? — пронизливо й грізно закричав він. — Що ти мені свистиш?

— Та я, товаришу генерал…

— Я тебе не питаю, що ти! Я питаю, що ти мені свистиш, твою мать! Свистить він мені! Що ти мені свистиш? Що ти мені свистиш?! Ти кому свистиш, твою мать? Га?

— Товаришу генерал…

— Малчать! Ти хоч розумієш, твою мать, кому ти свистиш? Га? Я тебе питаю, га? Все гаразд у нього. Ти органи виставив на посміховисько, твою мать! Я життя присвятив службі в органах, це тобі зрозуміло? Зрозуміло, я питаю? А ти мене на посміховисько виставив! Ти Дзержинського, твою мать, на посміховисько виставив!!! Ти розумієш це? Про тебе анегдоти розказують! І ти мені доповідаєш, що все гаразд, твою мать? Чи що ти мені тут свистиш, твою мать? Га? Ти що, особисті стосунки з’ясовувати вирішив, прикриваючись високим званням особіста? Га? Твою мать?

— Товаришу генерал…

— Малчать!!

Запала тиша. Вона тривала досить довго, і Губченко не здивувався б, якби в Заступа були вже мокрі штани. Бідолашний Микола Миколайович стояв виструнчившись, задерши голову, жоден м’яз у його тілі не подавав ознак життя. Це була скульптура, залізний Фелікс це був.

— Що ж ти накоїв, Колю? — лагідно спитав його генерал. — Ну гаразд, гаразд, розповідай усе по порядку. Та ти сідай, що стоїш посеред кабінету?

Заступ сів до приставного столика, генерал обійшов свій неосяжний стіл і демократично примостився навпроти Биковця на стільці. Це було цікаво, тож Губченко відділився від Заступа й подивився на нього збоку. І справді в його очах були сльози. І взагалі — моторошно дивитися на людину. Губченко раптом подумав, що Биковець же теж людина. І що в нього не таке просте життя. І воно зараз висить на ниточці. Ясна річ, розповісти правди він не міг. Приховувати надто багато — теж не міг. І треба було вибрати серединну версію, яка й генерала влаштувала б, і дозволила самому займатися далі інститутом, у якому раніше працював покійний Коміренко.

І Заступ почав плутано розповідати незбагненну історію про те, що такий собі Губченко неодноразово заявляв, що готовий виїхати за кордон і вивезти свій прилад, що вміє прогнозувати соціальні процеси. Щоб припинити це, він, Биковець, вирішив провести збори трудового колективу інституту, так би мовити, повернути цього Губченка до реальності, до справжніх завдань, які стоять перед інститутом…

Генерал слухав з помітним зацікавленням, не перебивав протягом добрих десяти хвилин. А потім поставив цілком логічне, як на Губченка, запитання:

— Де цей прилад, Колю?

— Ми його шукаємо, товаришу генерал.

— Хто ми, Колю?

— Ну, я і мої люди.

— Які твої люди? Працівники інституту?

Заступ зрозумів, що проговорився. Він нервово сковтнув щось таке, що було у нього в горлі, й прокашлявся.

— Та які там працівники… Це мої… ну, колишні колеги… Просто друзі…

— А де ж сам цей Губенко?

— Губченко.

— Ну Губченко.

— Ми його шукаємо, товаришу генерал.

Генерал подивився на Заступа з глибоким співчуттям.

— Тобто це ти мені зараз розповідаєш, що мав факти неприпустимих розмов одного зі співробітників свого інституту… Тобто інституту, який тобі довірено захищати й обороняти від ворогів країни… Тобто ти мав факти, і замість того, щоб відкрити оперативне провадження, вирішив присоромити якогось Губченка на зборах трудового колективу. Після цих зборів, на яких ти, Колю, по вуха обісрався, цей самий Губченко втік, прихопивши з собою цінний прилад, і зараз десь торгується з закордонними покупцями. Я правильно тебе зрозумів, Колю?

Заступ поплямкав, але нічого не відповів.

— А який він, цей прилад, Колю? Він завбільшки з кімнату чи кишеньковий, чи як автомобіль?

Заступ захитав головою.

— Що ні, Колю? Ти не бачив цього приладу?

Заступ захитав головою.

— А хто бачив, Колю?

Заступ захитав головою.

— Отепер зрозуміло, Колю.

Цієї миті задзвонив телефон. Точніше, це був не дзвінок, а повідомлення SMS. Ні генерал, ні Заступ не звернули на дзвінок ніякої уваги. А ще за мить Губченко зрозумів, що це прийшов SMS на його телефон. На телефон з новою карткою. Тобто на номер, якого ніхто не знає. Він запанікував, здалося, зараз і ті, в кабінеті генерала, почують його. Губченко вимкнув МГ, зняв окуляри й навушники й прочитав послання. Це оператор пропонував йому нові, вигідніші тарифи. Губченко спересердя вимкнув телефон і тут почув дивні звуки за дверима підвалу, а потім просто над собою — на стелі чи то пак на потенційній підлозі потенційного будинку.

Господарка бетонного фундамента

Він був у пастці, яку сам собі вибрав. Вийти — означає відкритися. Хоч хто б там що робив — усе одно