Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

що еволюційні зміни так швидко не відбуваються, але ж про мутації й досі ніхто достеменно нічого не знає.

Однак що довше він спостерігав за дітьми, то більше вони його вражали — своєю спритністю, своїми вміннями, своєю пристосованістю до цього світу. І своєю самовідданістю, готовністю до самопожертви заради інших. Коли лисий хлопчик навмисне здався якимось мисливцям, щоб відвернути їхню увагу від Лелі й Василька, він зробив це без вагань і роздумів.

А найдивовижніші події сталися в селі, куди лисого привели мисливці. З їхньої поведінки Губченко був упевнений, що хлопчика вб’ють. Але побачивши, що він лисий і босий, все село почало ставитися до нього як до святого. Розгадка була проста і разом з тим мало не сакральна: на великому камені посеред села було вирізьблено досить темне за змістом застереження, з якого, вилущивши раціональне зерно, можна було зрозуміти, що вбивати цього хлопця не можна.

Але що найбільше вразило Губченка, це те, що в тому написі було сказано, що тільки цей хлопець зможе зупинити «неміряну, але кінечну черву». Отже, про небезпеку, яку несе людству це рукотворне диво, хтось у тому світі знав. Хтось попереджав його мешканців. Хтось підказував лисому хлопцеві його місію. Чому саме йому? Що означає «непіддатний смерті»? Це поки що було Губченкові неясно.

Хоч він і пропускав ті шматки фільму, які йому здавалися нецікавими, все ж коли вимкнув МГ, з’ясував, що вже вечір. Він усе знеструмив, розібрав на деталі, найважливіші, найскладніші забрав із собою, замкнув підвал і поїхав до своєї родини.

Що ж ти, Колю, накоїв?!

Схоже, за дачею взагалі ніхто не стежить. Або стежить так майстерно, що Губченко вже другий день не може його викрити. Втім, може, й справді нікого, крім сусідів, немає. А сусіди… Ну, не всіх сусідів він знав, але ті, кого знав, були начеб людьми порядними. Якби ж то побутова порядність була запорукою…

Та менше з тим. Він знову був у підвалі й далі дивився історію хлопця, непіддатного смерті. Але не довго. Вбивство й відродження хлопця справили на нього таке враження, що далі дивитися він уже не зміг. Хотілося курити. Вчора він забув про куриво, а нині відчув, що без сигарети не виживе. Курити в підвалі він не міг, виходити було небезпечно. Щоб якось угамувати себе, вирішив подивитися щось інше. Та й необхідність у тому була.

Губченко поставив скан Биковця й час — за десять хвилин. І дуже вчасно, бо побачив те, про що давно здогадувався. Заступ сидів за столом у кабінеті, і це був зовсім не той кабінет, у якому Губченкові доводилося бувати. В їхньому інституті всі приміщення, навіть відремонтовані, як-от кабінети директора і заступників, мали вигляд чогось учорашнього. А тут навколо Миколи Миколайовича був що називається євроремонт. І меблі — зовсім не такі, як в інституті.

А перед Заступом стояв кручений хлопчик, якого Губченко вже знав. Це він перед Коміренком розігрував із себе крутого шефа. Тепер його колотило. Язик йому заплітався, й сам він нагадував цуценя, що передчуває розплату за калюжу. Він мовчав.

— Я слухаю, Колю! — приязно озвався Заступ.

— Це… — Коля наважився подати голос, — все.

— Ага, — Заступ став просто лагідним. — Тобто дилетант на «жигулях», я маю на увазі, дилетант на «жигулях», обтяжений дружиною і донькою, я маю на увазі, зміг укотре заплутати сліди й збити з пантелику, збити з пантелику твоїх… вовкодавів, Колю, я маю на увазі… Так?

— Так, — після паузи хрипко відповів Коля.

— Ну, і як їхнє здоров’я, я маю на увазі?

— Е-е-е… Василю Васильовичу?

Отакої! Виходить, Заступ тут — Василь Васильович!

— Зрозуміло, що тобі нічого не зрозуміло. Ну, та це ж… я маю на увазі.. Що ж тут удієш, коли людина не розуміє… Нічого не розуміє, я маю на увазі Іди, Колю. Працюй.

Коля сполотнів. Він не рухався з місця й тремтів іще дужче: краплі поту тепер не стікали його обличчям донизу, а розліталися, немов із сегнерового колеса.

— Василю Васильовичу! Я їх поміняю.

— Ти думаєш, за них щось дадуть, Колю, я маю на увазі? Іди, Колю, йди. Працюй.

Коля не рухався з місця. Він і сам уже зрозумів, що він — відпрацьований матеріал. Його було шкода. Але було цікаво, як він вийде з кабінету. Бо Губченкові здавалося, що він стоїть на ногах за інерцією, тож варто йому лиш спробувати зробити крок, і він обсиплеться на підлогу.

Його врятував телефонний дзвінок. Перед Заступом на столі лежали два мобільники, але задзвонив третій — у боковій кишені розкішного піджака, якого на ньому ніхто в інституті не бачив. На мить Заступ став схожим на Колю. Він метушливо потягнувся за телефоном і зробив жест рукою. Цей жест на якийсь час повернув Колі життя. Той розвернувся й вилетів із кабінету, мов корок із пляшки шампанського.

Губченко перемістився в тіло Заступа і встиг почути з телефону:

— Я тебе чекаю через п’ятнадцять хвилин.

— Звичайно, Василю Васильовичу! — запопадливо відповів лже-Василь Васильович.

Він сховав телефон, підхопив два інші, кинув у селектор: «Машину» — і вийшов у шафу. Там був ліфт, який, схоже, завжди чекав на нього. Ліфт спустився на кілька поверхів, і Заступ вийшов до дверцят великого чорного авто. Він іще не зачинив дверцят, як машина рвонула з місця.

Вони мчали майже винятково зустрічною смугою, не зважали на світлофори, і Губченко, хоч він знав, що йому ніщо не загрожує навіть у випадку найстрашнішої катастрофи, обливався потом у своєму, чи то пак чужому, підвалі. Але встигли за чотирнадцять хвилин.

І даремно. Бо довелося хвилин сорок чекати в приймальні. Там не було секретарки, а був майор, який досить непривітно привітався з Заступом, і той почав помітно нервувати. Його хвилювання зростало з кожною хвилиною чекання, тож до кабінету, коли запросили, він зайшов уже в належній кондиції — мокрий наскрізь і готовий до найгіршого. Губченко не міг не позловтішатися. А далі — ще більше радості.

— Ну що, Колю, як справи? — спитав його генерал, не запропонувавши сісти.

— Усе гаразд, товаришу генерал, я маю на увазі.

Генерал раптом посуворішав:

— Це ти мене маєш на увазі чи справи?

— Я маю на увазі… Я не маю на увазі ні вас, ні справи… — Заступ щось таке пробелькотів, чого й сам не зрозумів.

А генерал весело розреготався:

— Ну, ти, Колю, вмієш загнути! Ги-ги-ги!

Коля теж залився догідливим сміхом, хоча це й не змусило його розслабитися. Він і далі був наляканий і напружений. А