Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

class="p1">Коли вони прокинулися, хазяйка Оля вже була на ногах. Тепер вони її роздивилися: молода ще жінка років, може, тридцяти, миловида, кругленька, з акуратною, цілком міською стрижкою і великими, аж надто блакитними очима. Вона швидко зварила досить пристойну каву, до кави подала сиру й ковбаси з хлібом, таким пухким, як сніг.

— Ви погуляйте, поїжте фруктів — абрикоси закінчуються, а яблука ще зелені, тільки білий налив — там, у кінці саду. Ті вже нічого, їсти можна. Ну, і ягоди зрілі — й смородина, й порічка, й аґрус, і малина, звичайно. Їжте все, скільки вам заманеться. Там у кінці саду є хвіртка, а за нею стежина до річки. Ну, тут недалеко — може, метрів п’ятсот. Там добрий берег, піщаний. Тільки по дорозі дивіться під ноги. Каже сусідка, бачила гадюку. Та й по телевізору казали, що їх цього року розвелося чомусь. Не знаю, я не бачила. А хвіртку, будь ласка, зачиняйте за собою.

— Та ми якось… — пробурмотів Губченко. — А тут є десь крамниця, щоб купити купальники?

— А нащо їх купувати? У мене там стільки… Всі випрані, чисті. Люди знаєте, бува, забувають… Ви невеликі, — обміряла вона поглядом жіноцтво. — щось собі підберете.

— А багато у вас буває людей? — поцікавилася Оленка.

— Та чого ж… Є. Зараз тільки чогось уже тиждень нікого не було. От тільки ви. А завтра ще повинні заїхати — чоловік із жінкою.

— А ви сама живете? — спитала Губченкова дружина.

— Та чого ж сама — з чоловіком і дітьми. У мене двоє дівчаток. Ну, малі ще. Ми ж не тут живемо: он наша хата!

Сходили скупалися, потім пообідали, а після обіду Губченко сказав, що йому треба з’їздити в одне місце.

— В яке? — сполотніла дружина.

— На риболовлю.

— Губченку! Відколи це ти став рибалкою?

— А відколи ти бігаєш зайцем по Україні?

— Знаєш що… — Дружина добирала слова, готова спалахнути.

— Заспокойтеся, — втрутилася Оленка. — Мамо, ну сама подумай. Скільки ми можемо тут насолоджуватися життям? Тиждень? Два? Треба ж щось робити. Досі батькові вдавалося нас захищати. Тому хай їде.

— Куди?

— Ну воно тобі треба — куди? Я теж не знаю. Але краще не закудикувати. Розбереться.

Просто так здатися дружина не могла.

— Коли повернешся?

— Пізно.

— Коли пізно?

— Послухай, люба, я ж не гуляти їду. Постараюся раніше. Але — як складеться. Мені не телефонуйте. Я ось собі в Дніпропетровську придбав стартовий пакет, заміню картку, тоді вам зателефоную сам. Ну все, щасливо.

Загадка лисого хлопчика

Машину він залишив за дві вулиці. Пройшов до заповітного підвалу від річки. Сторожко визирнув на вулицю. Ніде нікого. Важливо було не засвітитися не лише хлопчикам нівроку, а й сусідам. Наче злодій, прокрався до зарослого фундаменту, відімкнув замок і опинився в чужій темряві. Скарби його були на місці.

От що добре зробив колишній господар цього підвалу, так це те, що провів сюди електрику. Світла запалювати Губченко не збирався. Ще бракувало, щоб хтось із вулиці помітив, що в підвалі світиться. А от комп’ютер увімкнути — не проблема. З годину пішло в нього на те, аби зробити добру розетку, все попід’єднувати, одне слово — зібрати МГ в портативному, так би мовити, варіанті. Добре, що все приготував заздалегідь, іще коли вперше потрапив до цього підвалу.

Він відкрив свій скан і спробував повернутися на те ж місце, де бачив дівчинку в ступі. Це йому вдалося. Але далі почалися невдачі. Він добре пам’ятав, що ступа полетіла на північ — уздовж берега річки. Він також вирушив на північ. Досить довге рухався в тому напрямку, але так і не знайшов ознак села.

«Якби вона йшла пішки, — думав Губченко, — то могла б змінювати напрямок сто разів. Там треба яр оминути, там непролазні зарості, там озерце, там іще щось. Це зрозуміло. А якщо вона летить, ніякі зміни напрямку їй не потрібні. Вона може летіти навпростець».

Він іще просунувся на північ на п’ятдесят кілометрів — і все одно нічого. Обстежив усе, що було на схід від місця, де опинився, — аж до берега. І теж нічого. Губченко зрозумів, що треба рухатися не в просторі, а в часі. Він повернувся на те саме місце й почав відкручувати час назад. Ось прилетіла ступа з двома дітьми, ось хлопчик задки подався в ліс, дівчинка через кілька хвилин вирушила задки за ним… Усе це він бачив раніше. Нарешті вони знову відлетіли, а Губченко, чомусь переконаний, що це був не перший їхній візит, і далі відкручував час.

І дочекався, коли на цей же берег прийшли троє інших дітей з собакою Кіно задом наперед його дратувало, тож він швидко прокрутив його до початку й почав дивитися вже в нормальному часовому режимі.

Історія перед ним розгорталася не менш приголомшлива, ніж та, що він її бачив раніше. Спочатку дівчинка розмовляла з потворними зеленими русалками, і Губченко з тієї розмови майже нічого не зрозумів. Зрозумів тільки, що русалка багато знала, та не поспішала ділитися своїми знаннями. Потім вони вийшли до вже знайомої йому яруги, але тут знову було щось неясне. Вони, схоже, не бачили ні доріжок унизу, ні брами. Щось їм заважало. А що саме, Губченко збагнути не міг. Дітям треба було повертатися до свого села, але чомусь вони не могли йти тією дорогою, якою прийшли. Дівчинка ще раз спустилася до води й попросила русалок, щоб її та її друзів пропустили берегом. Однак русалки сказали, що вони берегом усе одно не пройдуть, бо там чатує якийсь загадковий Чата.

Один із хлопчиків був зовсім лисий. Звали його Лесиком. Дівчинку — Лелею. Губченка вразило, як сильно, по-дорослому, ці діти кохають одне одного. Навіть коли вони посварилися на березі, й Губченко вже думав, що зараз повбивають одне одного, все закінчилося міцними обіймами.

Він упізнавав Десну, береги й дерева, але не впізнавав того світу, в якому жили ці діти. Вони були без ступи, і все ж навколо було стільки химерного! Невідомий науці звір чата, наприклад, був загадковою й небезпечною істотою, яку Губченкові так і не вдалося побачити. Як не вдалося й зрозуміти, яким чином цей чата зміг прилаштувати на березі змію, що зупиняла перехожих і надавала йому можливості змивати їх у воду.

Потім він жахнувся, побачивши, як на дітей нападає неймовірна зграя неймовірних видр — Губченко й не уявляв, що вони такі величезні й полюють зграєю. Втім, можливо, вони стали такими великими й змінили звички потім — через століття. Він знав,