Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Ти й від мене перекажи батькові: «Від дині кавуни не родяться».

— Гаразд, — усміхнулась Оксана.

Вона спустилася до води, обняла й поцілувала дружину й доньку Губченка, які нічогісінько не розуміли, сіла в човен, майстерно завела його і з карколомним розворотом помчала до своїх батьків.

— Нас знайшли, — сказав своїй родині Губченко. — Треба їхати деінде.

І, не озираючись, пішов до машини.

Коли вже доїхали до розвилки, Оленка, що сиділа поруч із ним, тихо сказала:

— Вибач, тату. Це я винна.

— Я знаю, — відповів Губченко.

— Розумієш, він учора ввечері подзвонив… Сказав, що сам приїде до нас… Що він без мене не може… — Оленка розплакалася й крізь сльози промовила: — Його, мабуть, катували!..

— У нього був голос закатованої людини? — спитав Губченко.

Оленка розревілася ще дужче. Треба було щось їй сказати, якось підтримати.

— Не плач, доню, — сказав батько. — Я розумію, що ти відчуваєш… Це боляче. Але я думаю, що воно на краще. Зрештою, його зрада не застала нас зненацька.

Але він і сам не вірив у те, що казав. Що на краще? Що закохалася в зрадника? Чи те, що він розкрився тепер, а не потім? Яка ж різниця? Чим нині краще, ніж потім? А щодо зненацька, то й тут Губченко злукавив. Це не він був готовий до такої зради. Це Позняк завжди готовий до найгіршого. І до найкращого — також. А ще Губченко подумав, що він не вартий такого друга як Позняк.

Роздоріжжя

— Скільки у нас грошей? — спитав Губченко.

— У мене двісті гривень, — сказала Оленка.

— Гроші були в сумці. А вона лишилася в Лозняків, — відповіла дружина.

Губченко зупинив машину на роздоріжжі, про яке казала Оксана Позняк дістав із багажника сумку й віддав дружині. Рушили далі. Через хвилину вона повідомила:

— У мене вісімсот.

Це була катастрофа. За такі гроші можна зняти номер у готелі максимум на два-три дні. Безперечно, вони знайдуть у Позняка їхню машину Найлогічніше — їхати на Донбас до родичів. Тут не так далеко. Їх там багато Але про них не можуть не знати переслідувачі. Вчора він вибрав Позняка — як осяяння. Навіть не довго думав. Просто перше ім’я, що спало на думку, було його ім’я. Тепер, пробираючись підступною степовою дорогою, де не так багато їздить машин, він думав, думав, і не міг нічого придумати. Був іще Миколаїв. Там друзів багато. Кожен з них радо пустить їх переночувати Але Губченко сумнівався, що хтось із них поведеться так, як Позняк, якшо до нього прийдуть ті. Під Миколаєвом брат, але до брата не можна: надто просто.

Є родичі дружини в Луцьку. Туди далеко, але… Втім, і там їх швидко знайдуть. Родичі — це найпростіший зв’язок, а вони вже вийшли навіть на Валєріка.

До того ж — нелегко уявити, які неприємності зараз чекають на Позняків. Вони просто привезли в цей дім біду. А права на це не мали. Жодного. Тепер він їде розмитою і розвезеною, хоч і вже сухою дорогою і думає про те, кому б іще подарувати таку радість.

— Куди ми їдемо, тату?

— Не знаю, доню.

— Знаєш, про що я подумала? Зелений туризм.

— А гроші?

— Це насправді недорого. Треба тільки знайти десь інтернет-кафе й вибрати адресу, яка нас влаштовує. Думаю, днів на чотири нам грошей вистачить А ще у мене на карточці є гривень двісті. Якщо зняти в банкоматі у великому місті, нас там не вирахують.

У Губченка теж на карточці були гроші, значно більше, ніж у Оленки. Як він сам не здогадався, що таким чином можна збити хортів зі сліду! Що ж, тоді Дніпропетровськ.

Зелений туризм

Рахунок Губченка не був заблокований, отже, офіційної справи проти нього відкрито не було. Тобто його переслідувала не служба безпеки, а окремі люди, що служать у службі безпеки. Це лишало деякі надії. Хоча й непевні. Спало на думку написати скаргу вищому керівництву СБУ, але він відкинув цю ідею, бо розумів, що скарга його може потрапити саме до цих окремих людей, і тоді все буде значно безнадійніше.

Тепер вони були з грішми, тож вирушили шукати інтернет-кафе. Виявилося, що це зовсім просто. Оленка сіла за комп’ютер, він поруч (мама лишилася в машині). Донині пальчики швидко забігали по клавіатурі, а курсор — по монітору. Пропозицій було справді багато. Треба було, мабуть, сидіти цілий день, аби все лише прочитати. Але така необхідність відпала сама собою, бо Губченкову увагу привернула одна адреса: с. Пухівка. Це всього за кілька кілометрів від їхньої дачі.

— Осьде нас напевне ніхто не шукатиме, — сказав він.

І Оленка зразу його зрозуміла.

Господарі виявилися людьми акуратними: вже через двадцять хвилин їм прислали відповідь, що все гаразд, є дві кімнати, кінні прогулянки, Десна, ліс і все таке інше. Ціна була не така й божеська, як твердила Оленка, але тиждень вони могли собі дозволити. Повідомили, що будуть пізно вночі, й пішли обідати.

Знову дорога. «Ланос» біг значно прудкіше: Губченко почувався таким собі Шумахером. Не кажучи вже про комфортність. Передачі можна перемикати двома пальчиками. Втім, настрій усе одно не поліпшувався. Час від часу дружина на задньому сидінні починала плакати, і в її схлипах було стільки розпачу, що в Губченка починало боліти серце. Під вечір заплакала Оленка. Звісно, у неї були інші, вагоміші причини. А втім, хтозна, чиї сльози були більш обґрунтовані. Сльози — як час. У кожного свої, кожному для них достатньо тих причин, які є.

Сам Губченко, звичайно, не плакав у дорозі, але на душі було дуже гидко.

Пухівкою довелося поблукати — не тому, що село заплутане, а просто вночі в незнайомому населеному пункті розібратися взагалі важко. А ще ж і номери на будинках є далеко не скрізь. А в багатьох вони ховаються за вишнями та яблунями… І спитати ні в кого — глупа ніч надворі. Це в містах люди ночами вештаються вулицями, а в селах — сплять.

Однак господарка «зеленого готелю» на самому краєчку села не спала. Мабуть, помітивши світло фар, вийшла до хвіртки, привіталася, відчинила ворота, впустила на подвір’я машину, відвела їх до кімнат.

Кімнатки були невеличкі, невисокі, але ошатні й чисті, власне, це була звичайна сільська хата, тільки двоповерхова. Поки вони роздивлялися своє нове помешкання, хазяйка спритно принесла на таці три чашки молока з яблучним пирогом. Губченко зазвичай на ніч не їв, але тут не зміг утриматися. Та й дівчата його з насолодою все строщили.