Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

встати, нагодувати свиней, курей, собаку й побігти на роботу. І справді — була сьома ранку. В селі у цей час уже всі на роботі.

Він вийшов на кухню й побачив невеличкі жовті стікєри, наліплені на все, на що їх можна було наліпити: на каструлі стікер з написом «Картопля з м’ясом», на банці кави — «Кава», на пачці чаю — «Чай», на чайнику — «Чайник», на руків’ї ножа — «Ніж»… Він усміхнувся й пішов до вбиральні. Там на дверях висів стікер із написом «Туалет». Ідучи на роботу, Позняк подбав про своїх гостей.

Коли Губченко зварив каву і її запах змієм-спокусником поповз будинком, вийшла дружина.

— А де всі?

— На роботі. Ти взяла мою бритву, зубну щітку?

— О! — спалахнула вона. — А ти казав? Ти взагалі мені не казав, що ми їдемо надовго. Як здрастє приперлися: ні гостинців, ні домашніх капців, ні зубних щіток — нічого. Хто так їздить у гості?

— Ми не в гості. Ми переховуватися.

— Це ти знаєш, — відрубала дружина. — А вони думають, що в гості. Треба ж їм щось сказати.

— Нічого поки що казати не будемо.

Попивши кави, вони пішли до крамниці, яку Губченко помітив дорогою від сільради. Придбали пасту, зубні щітки, бритву й гель для гоління, дешевий одеколон, ще якісь дрібнички. Коли повернулися, Позняк уже чекав їх.

— Їдемо до сарая, — сказав він. — Тільки треба, щоб ви поснідали.

— Ой, Льошечко, ми вже попили кави, а більше нічого й не їмо ніколи, — пояснила жінка.

— Ага, бачив я вчора, як ви не їсте. Хутко мені снідати й збиратися.

— А сарай — це що? — поцікавився Губченко.

Позняк задоволено розсміявся.

— О! Оце запитання. У нас тут неподалік є озеро, а ми маємо на тому озері сарай.

— А, дачу!

— Це в тебе дача, — парирував Позняк. — А в нас просто сарай. Там зберігається гумовий човен, мотор для нього, посуд… Ну, коротше, найнеобхідніше.

Поки чистили зуби й Губченко голився, з’явилися й Лариса з доньками. Щоправда, Оксана хутко десь зникла, Позняк пояснив, що вона приїде прямо туди трохи згодом. У неї є ще справи.

— Нам тільки треба тут дещо попереставляти, — сказав господар Губченку. — Давай твою тачку заженемо в гараж, бо вона все одно там не пройде. Поїдемо на моїй. Вона пройде будь-де.

Виявилося, «москвич» був не єдиним транспортним засобом, яким володів Позняк. З глибокого гаража вони вигнали «ланос», потім загнали туди Губченкового «жигуля», підперлили його «ланосом», а тоді якимось дивом усі втислися в «москвич» і поїхали.

Сонце вже вибилося високо в небо, спека стояла виснажлива. У відчинені вікна лізла жовта густа пилюка.

— Ох і літо, — бідкався Позняк, — усе горить. Я тут орендував дванадцять гектарів землі, але, боюся, збирати буде нічого. І ти бач: це вже друге літо поспіль. Я думав, так не буває. А тепер буває по-всякому. Ще, боронь Боже, доживемо до тридцять третього року.

Цієї теми Губченко вирішив не підтримувати. Бо вона заведе…

Над озером росли старезні верби, що горнулися до води й мили в ній свої коси. Поміж них справді стояв синій дощаний сарайчик. На дачу він зовсім не був схожий.

Жінки накривали на стіл — стіл був добрий, капітальний, під навісом. — а Губченко з Позняком витягли з сарая гумового човна, увімкнули автомобільний компресор, і за десять хвилин човен уже гойдався на воді. Коли прикріпили мотор, у господаря задзвонив телефон. Про що йому там розповідали, Губченко не зрозумів. Позняк відповідав «так» або «ні». Потім завів двигун, запросив Губченка в човен і відійшов від берега метрів на п’ятдесят.

Там заглушив двигун і сказав:

— У нас тут є уповноважений контори. Він мені вранці подзвонив і сказав, що сьогодні приїдуть його співробітники, яких цікавиш ти.

— Я тобі все… — почав Губченко.

Але Позняк його урвав:

— Ти мені не пояснюй нічого. Якби це було таке, що можна пояснити, ти пояснив би вчора. Раз промовчав, то, мабуть, пожалів мої вуха… Або збирався зробити це пізніше. Якщо хочеш цих пацанів чекати, воля твоя. Мені уповноважений нічого не сказав, але я так зрозумів, що краще тобі тікати далі. Я зрозумів, що ти в бігах, іще тоді, як помітив, що ви не взяли з собою зубних щіток. Розумієш, я сільський голова. Прямо виступати проти контори я не можу. Але, як і всі радянські люди, дуже її не люблю. Будеш тікати?

Губченко кивнув.

— Тоді от що. Зараз посадиш своїх дівчат у човен і попливеш із ними отуди під міст і далі. Метрів через триста візьмеш ближче до правого берега. Там є невеличка затока з піщаним берегом. На тому березі тебе чекає Оксана з машиною. Але ти мені повинен дещо пообіцяти.

— Все що завгодно, — чесно сказав Губченко.

— Пообіцяй, що як усе роз’ясниться, ви до нас приїдете. На кілька днів — щоб ми й порибалити, й пополювати змогли… І про політику з екологією поговорити.

— Ти так упевнено кажеш: «Як усе роз’ясниться»…

— Губченку, я тебе давно знаю. Не та ти людина, якою контора може цікавитися «по дєлу». Або непорозуміння, або якесь падло зводить особисті рахунки. Повторюю: раз ти мені вчора нічого не розповів, то й тепер казати не треба. Я в будь-якому разі вдячний, що ти приїхав саме до мене. То ти обіцяєш?

— Обіцяю, — сказав Губченко. І додав: — Позняче, я тебе й раніше любив, але не уявляв масштабів.

Позняк завів двигун і повів човна до берега, нічого не відповівши. На березі вони помінялися місцями, хазяїн виліз на берег, погукав дружину й дочку Губченка й допоміг їм сісти в човен.

— Далеко не запливайте! — гукнув на прощання.

Поки пливли вздовж витягнутого і, як з’ясувалося, досить довгого озера, не розмовляли, бо дуже гримів двигун. А коли побачили Оксану, жінка сплеснула в долоні й щось сказала. Та Губченко все одно не почув. Він причалив до піщаного пляжу, витягнув човна й допоміг жінці з дочкою вилізти з човна. Потім підійшов до Оксани.

— Ось ваш паспорт, — сказала вона. — Батько просив вибачення, що витяг його з портмоне, коли ви голилися. Ось довіреність на «ланос», техпаспорт, ключі. Їдьте по цій дорозі, до розвилки. Там беріть праворуч. Це великий гак, і дорога там не дуже. Зате вийдете на Дніпропетровську трасу далеко звідти. Ну, а там зорієнтуєтеся. Ваші речі в багажнику. Батько ще велів мені, щоб сказала: коли приїдете наступного разу, тоді отримаєте свою замурзану машину. Вибачте, він сказав, щоб я повторила слово в слово.

Губченко обняв дівчину, поцілував