Кетрін Стокетт - Прислуга

я ще разочок протираю поверхні та прямую до задньої частини будинку, де впродовж останніх чотирьох годин чепуриться міс Селія. Я займуся їхнім ліжком і ванною наостанок, щоб вони були чистими, коли містер Джонні з’явиться вдома.

— Міс Селіє, а тут що коїться? — це я про її панчохи, що звисають із крісла, сумочки на підлозі, кучугури прикрас, яких вистачить для сім’ї повій, сорок п’ять пар туфель на високих підборах, нижній і верхній одяг, трусики, бюстгалтери, а також півпляшки білого вина на туалетному столикові без підставки під ним.

Я починаю підбирати всі її дурнуваті шовковисті речі й скидати їх на стілець. Треба хоча би пройтися пилососом.

— А котра зараз година, Мінні? — озивається міс Селія із ванної. — Джонні повернеться о шостій, знаєш.

— Ще навіть п’ятої нема, — відповідаю, — але мені незабаром час іти. — Мені потрібно забрати Шуґар і дістатися вечірки до о пів на сьому, для обслуговування.

— О Мінні, я просто в захопленні, — чую, як сукня міс Селії шурхотить позад мене. — Що скажеш?

Я обертаюсь.

— О Боже мій.

Я — як той малий Стіві Вандер. Просто осліпла від її сукні. Палюче-рожеві та срібні блискітки сяють від її надвеликих грудей аж до палюче-рожевих пальчиків на ногах.

— Міс Селіє, — шепочу. — Заправте себе всередину, доки у вас щось не випало.

Міс Селія підхоплює сукню:

— Вона чудова, чи не так? Еге ж, вона — найпрекрасніше, що ти колись бачила. Я почуваюся голлівудською кінозіркою.

Вона тріпоче своїми накладними віями. Нарум’янена, нафарбована, наштукатурена косметикою. «Насичена масляна» зачіска начесана навколо її голови, як пасхальний капелюшок. Одна нога виглядає із високого розрізу, що оголює стегно, і я відвертаюсь, бо соромно на це дивитись. Вона випромінює лише секс, секс і ще трохи сексу.

— Де ви нігті робили?

— У «Кімнаті Краси» цього ранку. О Мінні, я так нервую, аж мурашки по шкірі.

Вона одним махом відпиває зі свого бокала та похитується на високих підборах.

— Щось сьогодні їли?

— Нічого. Занадто знервована, щоб їсти. Як щодо сережок? Гарно гойдаються?

— Знімайте цю сукню, я вам швиденько печиво зготую.

— Ой ні, не можна, щоб живіт не випирався. Не можна мені нічого їсти.

Я прямую до пляшки з вином на дорожезному комоді, але міс Селія дістається до неї першою та виливає решту вина в келих. Віддає мені порожню пляшку та всміхається. Я підіймаю кинуту на підлогу хутряну шубу. Вона вже звикає до того, що у неї є покоївка.

Угледівши цю сукню чотири дні тому, я знала, що в неї вульгарний вигляд (і, звичайно, вона вибрала ту, що з глибоким декольте), та я й гадки не мала, що станеться, коли вона себе в неї втисне. Її випирало, як качан кукурудзи, смажений у «Кріско». У мене за спиною дванадцять вечорів, одначе мені на очі оголені лікті рідко втрапляли, не те, що груди та плечі. Вона йде до ванної та накладає ще більше рум’ян на свої яскраві щоки.

— Міс Селіє, — витискаю та заплющую очі, силкуючись дібрати правильні слова. — Увечері, коли ви зустрінетесь із міс Гіллі…

Вона всміхається до дзеркала:

— Я вже все спланувала. Коли Джонні піде до вбиральні, я з нею поговорю. Що я із Джонні почала зустрічатись уже після того, як вони розійшлись.

Зітхаю:

— Я не про це. Просто… вона може дещо розповісти про… мене.

— Хочеш, щоб я переказала міс Гіллі твої вітання? — промовляє вона, виходячи з ванної. — Ти ж працювала в її мами всі ці роки?

Я просто дивлюся на неї в ядучо-рожевому вбранні, перепов­нену вином так, що очі майже косять. Вона трішки хильнула. У такому стані їй немає сенсу щось казати.

— Ні, мем. Нічого її не кажіть, — зітхаю я.

Вона мене обіймає.

— Побачимось увечері. Я така рада, що ти там також будеш, і мені буде хоча б до когось озватись.

— Я буду на кухні, міс Селіє.

— Ой, мені потрібно шпильку знайти… — Вона шкутильгає до туалетного столика та перекидає там усе, що я тільки-но прибрала.

«Сиди вдома, дурненька», — хочу сказати, та не кажу. Уже пізно. Із міс Гіллі на чолі — уже пізно для міс Селії, і знає Бог, що й для мене.

Благодійний вечір

Розділ 25

Щорічний бал і Благодійний вечір Юніорської Ліги Джексона більш відомий як просто «Вечір» для будь-кого, хто мешкає у радіусі десяти миль від міста. О сьомій годині прохолодного листопадового вечора гості прибудуть до бару готелю «Роберт Е. Лі» на годину коктейлів. О восьмій відчинять двері з прийомної зали до бальної. Вікна задрапіровано зеленим оксамитом, прикрашеним букетами справжніх ягід падубу.

Уздовж вікон столи зі списками аукціонних речей і призами. Усе це доноване учасниками та місцевими крамницями, і очікують, що збір від аукціону цього року становитиме понад шість тисяч доларів (на п’ятсот більше від минулого року). Виторг піде на потреби «Нужденних голодних дітей Африки».

У центрі кімнати під гігантською люстрою стоять святково сервіровані до обіду, який подадуть о дев’ятій, столи. Танцювальний майданчик і сцену для музикантів розташовано збоку, навпроти подіуму, де Гіллі Голбрук виголошуватиме свою промову.

Після обіду розпочнуться танці. Дехто з чоловіків обов’язково нап’ється, та дружини-членкині — у жодному разі. Кожна із членкинь вважає себе тут господинею, тож буде чути, як вони питатимуть одна одну:

— Усе минає добре? Гіллі щось казала?

Усі знають, що це — вечір Гіллі.

Рівно о сьомій пари починають проходити крізь вхідні двері, подаючи свої шуби та пальта темношкірим чоловікам у сірих парадних костюмах. Гіллі, що прибула ще о шостій, у пишній темно-бордовій сукні. Її шию огортають брижі тканини, а тіло ховають її мотки. Вузькі рукави вкривають руки повністю. Єдині справжні й відкриті погляду частини Гіллі — це її обличчя та пальці рук.

Окремі жінки одягнені у грайливіші вечірні сукні, подекуди навіть із відкритими плечима, проте довгі рукавички з тонкої шкіри не дозволяють показати більше, ніж кілька дюймів епідермісу. Зазвичай щороку хтось усе-таки відважиться з’явитись у вбранні з натяком на відкриту ногу чи завуальованим декольте. Проте це ні на що не вказує. Такі дами — не членкині.

Селія Фут і Джонні прибули трішки пізніше, ніж планували, о сьомій двадцять п’ять. Коли Джонні повернувся з роботи додому, він зупинився у дверях спальні та скоса глипнув на свою дружину, не випускаючи портфеля з рук:

— Селіє, ти не вважаєш, що ця сукня трішечки занадто… гм… відкрита зверху?

Селія штовхнула його в напрямку ванної:

— О, Джонні, ви, чоловіки, нічого не знаєте про моду. Швиденько збирайся.

Джонні здався, навіть не намагаючись змінити її думку. Вони й так уже запізнювались. Вони заходять одразу за доктором і місіс Бол. Сім’я Болів ступає ліворуч, Джонні ступає праворуч, і на якусь мить Селія залишається стояти під падубовими ягодами у своїй блискучій ядучо-рожевій сукні сама.

Здавалось, у залі завмерло навіть повітря. Чоловіки, що попивали віскі, зупинилися напівковтка, вгледівши біля дверей це рожеве диво. За секунду