Кетрін Стокетт - Прислуга

більше з’являється шансів, що міс Селія зателе­фонує міс Гіллі. Якщо чекатиму занадто довго, то вони зустрінуться на Благодійному вечорі. Мені стає зле лише від самої думки про те, як міс Селія підбігає до цих дівчат, наче вони її найкращі подруги, про те, яким буде вираз її розмальованого обличчя, коли вона дізнається про мене. Зранку я бачу біля ліжка міс Селії список. Те, що вона повинна виконати до вечора: зробити нігті; почистити та попрасувати смокінг; зателефонувати Гіллі Голбрук.

— Мінні, мій новий колір волосся не має дешевого вигляду?

Я просто зиркаю на неї.

— Завтра я вирушаю до Фанні Мей, перефарбовуватись. — Вона сідає за стіл і показує мені кілька смужок із зразками, розкладеними, як гральні карти. — Як думаєш? «Насичене масло» чи «Мерилін Монро»?

— Чим вам не подобається ваш природний колір волосся? — навіть не уявляю, яким він може бути. Проте впевнена, що він не такий, як мідний дзвоник чи бридко-білий, як на цих картках у її руках.

— Я вважаю, що «Насичене масло» — більш парадний, святковий. Чи не так?

— Якщо, звичайно, ви хочете, щоб ваша голова скидалася на індичку в маслі.

Міс Селія регоче. Вирішує, що я так жартую.

— Ой, я ще хочу, щоб ти глянула на цей лак для нігтів. — Вона нишпорить у сумочці й виймає пляшечку чогось такого рожевого, що здається їстівним. Вона відкручує пляшечку та починає фарбувати нігті.

— Будь ласка, міс Селіє, не робіть такого безладу на столі, воно ж не відмиється…

— Глянь, те що треба? Я ще знайшла дві сукні, які до нього пасуватимуть!

Вона мчить кудись і повертається із двома ядучо-рожевими сукнями, радісно до них усміхаючись. Вони — довгі, аж до підлоги, вкриті блискітками та стразиками, із розрізом на нозі. Обидві висять на шлейках, тоненьких, як дротики. На тій вечірці її розшматують.

— Тобі яке більше до вподоби? — питає міс Селія.

Я вказую на те, що має не таке глибоке декольте.

— А знаєш, я б вибрала інше. Послухай, як воно шурхотить, коли я йду, — вона метеляє ним із боку в бік.

Я собі уявляю, як вона шурхотітиме в цьому на вечірці. Не знаю, як білі кажуть на шльондру із забігайлівки, та саме так її і називатимуть. Вона навіть не втямить, що відбуватиметься. Просто чутиме шипіння за спиною.

— Знаєте, міс Селіє, — починаю говорити повільно, наче до мене тільки-но дійшло. — Зателефонуйте краще міс Скітер Фелан, замість телефонувати цим усім леді. Я чула, вона — дуже мила.

Кілька днів тому я попросила міс Скітер про послугу: бути люб’язною з міс Селією, відвести її від цих леді. Дотепер я просила міс Скітер навіть не здумати телефонувати міс Селії. Та зараз — це мій єдиний варіант.

— Я вважаю, ви із міс Скітер знайдете спільну мову, — видаю, щиро усміхаючись.

— Ой ні, — міс Селія дивиться на мене широко розплющеними очима, тримаючи ті вульгарні сукні. — Тобі, що, невідомо? Члени Ліги тепер не терплять міс Скітер.

Мої долоні стискаються в кулаки:

— А ви з нею взагалі знайомі?

— О, я все про неї чула, сидячи у Фанні Мей під сушаркою для волосся. Говорять — вона найбільша ганьба, яку бачило це місто. Говорять, що це саме вона понаставляла цих усіх туалетів у міс Гіллі на передньому дворі. Пам’ятаєш фотографію, що з’явилась у газеті декілька місяців тому?

Зціплюю зуби та втримую в собі слова, які я насправді хочу промовити:

— Я кажу, чи ви взагалі з нею знайомі?

— Власне, ні. Але якщо вона не подобається всім дівчатам, то вона, напевно… ну вона… — її слова розсіюються, наче вона лише зараз починає розуміти, що торочить.

Відчуття бридливості, огиди й невіри згортаються у мене, як рулет із шинки. Щоб стриматись і не завершити речення замість неї, я обертаюся до мийки. Витираю руки аж до болю. Я знала, що вона дурепа, та не знала, що вона — ханжа.

— Мінні? — міс Селія озивається за моєю спиною.

— Мем.

Вона притишила голос. Та мені чутно в ньому сором.

— Вони мене навіть не запросили в дім. Змусили стояти за дверима на сходах, як продавця пилососів.

Коли я повернулась, її очі були опущені додолу.

— Чому, Мінні? — шепоче вона.

Що мені сказати? Ваш одяг, ваше волосся, ваші груди в кофтинках нульового розміру. Згадую, що говорила Ейбілін про межі й доброту. Я згадую, що Ейбілін чула у міс Ліфолт про те, чому леді з Ліги її недолюблюють. І це здається найдобрішою причиною, що спадає на гадку.

— Тому що вони знають про вашу першу вагітність. І вони злостяться, що ви завагітніли й вийшли заміж за одного з їхніх мужчин.

— Вони про це знають?

— До того ж міс Гіллі та містер Джонні так довго були разом.

Вона секунду блимає на мене очима.

— Джонні розповідав, що вони зустрічались, але… це насправді було так довго?

Знизую плечима, ніби мені невідомо, та мені відомо. Коли я почала працювати у міс Волтер вісім років тому, міс Гіллі торочила лише про те, як вона та Джонні одного дня одружаться.

Я кажу:

— Здається, вони розійшлись десь у той самий час, коли він познайомився з вами.

Я чекаю, доки вона цілковито усвідомить, що її соціальне життя приречене. І що більше немає сенсу зв’язуватись із дамами з Ліги. Та міс Селія має такий вигляд, ніби розв’язує задачу з вищої математики, судячи з її вигнутої брови. Зрештою її обличчя світлішає, наче вона до чогось таки додумалась.

— То Гіллі… напевно, гадає, що я крутила з Джонні, коли вони ще зустрічались.

— Напевно. І з того, що я чула, — у міс Гіллі до нього досі є ніжні почуття, вона його ніяк не забуде.

Я думала, що кожна нормальна людина автоматично плюне на жінку, що посягає на її чоловіка. Та я забула, що міс Селія — ненормальна людина.

— Що ж, не дивно, що вона мене терпіти не може! — промовляє вона, усміхаючись на всі тридцять два. — Вони не мене ненавидять, вони ненавидять те, що, на їхній погляд, я вчинила.

— Що? Та вони ненавидять вас за те, що вважають білим сміттям!

— Гаразд, я просто все поясню Гіллі, дам її зрозуміти, що не краду чужих кавалерів. Власне, скажу їй це у п’ятницю, коли зустрінусь із нею на Вечорі.

І вона всміхається так, мовби винайшла ліки від поліомієліту: вона має чудовий план, як привернути до себе міс Гіллі.

На цю мить я занадто втомлена, щоб із цим боротись.

***

У п’ятницю, день Благодійного вечора, я працюю допізна, прибираючи будинок згори й донизу. Потім смажу свинячі відбивні. Як на мене, то чим блискучіша підлога, чим прозоріші вікна, тим більше у мене шансів мати в понеділок роботу. Але найрозумніше, що я можу вдіяти, якщо містер Джонні на це впливає, — вручити йому відбивну.

Він сьогодні не повинен прийти раніше, ніж о шостій вечора, тож о пів на п’яту