Кетрін Стокетт - Прислуга

картинка засвоїлась. Вони витріщаються, але не бачать, іще не бачать. Та коли це виявляється справжнім (справжня шкіра, справжній виріз, можливо, не таке справжнє волосся), їхні обличчя починають повільно яснішати. Скидається на те, що всі вони думають лиш одне — нарешті… Та згодом, відчуваючи, як нігті їхніх дружин, що також витріщаються, впиваються в їхні руки, їхні лоби наморщуються. У їхніх очах проступає каяття тому, що шлюб зневажається («Вона ніколи не дозволяє мені трохи розважитись»), тому що молодість іще пам’ятається («Чому ж я не поїхав у Каліфорнію того літа?»), тому що перше кохання згадується («Роксанна…»). Це все триває якихось п’ять секунд і щезає, а вони просто витріщаються.

Вільям Голбрук розливає половину свого мартіні із джином на шкіряні лаковані туфлі. Туфлі на ногах у найбільшого вкладника його кампанії.

— О, Клейборне, вибач моєму незграбному чоловікові, — перепрошує Гіллі. — Вільяме, подай йому хустинку! — Та жоден із чоловіків і не ворухнеться. Жоден із них, якщо відверто, не хотів робити нічого, окрім як витріщатись.

Очі Гіллі простежують у напрямку всіх поглядів і нарешті зупиняються на Селії. Той неприкритий дюйм шкіри на шиї Гіллі напружується.

— Поглянь на груди он тієї, — каже дідуган. — Почуваюся ні на рік не старшим, ніж сімдесят п’ять, коли дивлюся на них.

Дружина дідугана Еленор Козвел, засновниця Ліги, супиться.

— Груди, — виголошує вона, поклавши руку на власні, — для спальні та годування дітей. А не для почесних заходів.

— Гаразд, і що ж ти хочеш, щоб вона зробила? Залишила їх удома?

— Я хочу, щоб вона прикрила. Їх. Повністю.

Селія хапає Джонні за руку, коли вони проходять до кімнати. Вона трохи похитується, як ступає, але не зрозуміло, чи то від алкоголю, чи від високих підборів. Вони ходять із місця на місце, розмовляючи з іншими парами. У крайньому разі розмовляє Джонні; Селія просто всміхається. Кілька разів вона шаріється, оглядає себе зверху й донизу.

— Джонні, гадаєш, я занадто вирядилася для цієї події? У запрошенні було зазначено «формально», але всі дівчата тут мають вигляд, наче вони до церкви зібрались.

Джонні глипає на неї зі співчуттям. Він ніколи не скаже їй «Я ж тобі говорив». Замість цього він шепоче:

— Ти маєш чудовий вигляд. Та якщо тобі холодно, одягни мій піджак.

— Я не можу вдягти чоловічий піджак до бальної сукні, — вона закочує очі й зітхає. — Та дякую, любий.

Джонні стискає її руку, приносить їй із бару ще один напій. Це вже п’ятий, одначе він про це не знає.

— Спробуй знайти собі тут друзів. Я зараз повернусь. — Він іде до чоловічої вбиральні.

Селія залишається стояти самотою. Вона підсмикує своє декольте — все аж до талії колихається.

— «… у відрі є дірка, люба Лізо, люба Лізо…» — Селія стиха наспівує сама до себе стару пісеньку кантрі, постукуючи ногою та роззираючись довкола у пошуках знайомого обличчя. Вона спинається навшпиньки й махає рукою над натовпом.

— Ей, Гіллі, е-гей.

Гіллі підводить погляд, відволікаючись від бесіди, між ними кілька пар. Вона всміхається, махає рукою, та, коли Селія наближається, зникає в натовпі. Селія зупиняється на місці, відпиває ще ковток свого напою. Навколо неї вже утворились маленькі тісні групки людей, що теревенять і сміються, як їй здається, про все, про що зазвичай теревенять та з чого сміються люди на вечірках.

— О, привіт, Джуліє, — кличе Селія. Вони познайомились на одній із вечірок, на яку Селія та Джонні були запрошені, щойно одружились.

Джулія Фенуей усміхається, озирається навколо.

— Я — Селія. Селія Фут. Як справи? Ой, мені так подобається твоя сукня. Звідки вона?

Із Джуел Тейлор Шопп?

— Ні, ми з Вореном були в Новому Орлеані кілька місяців тому… — Джулія озирається навколо, та поруч немає нікого, хто міг би її врятувати. — А в тебе сьогодні вигляд дуже… гламурний.

Селія нахиляється ближче.

— Я запитувала у Джонні, та ти знаєш чоловіків. Як вважаєш, я занадто вирядилась?

Джулія сміється і не дивиться Селії у вічі:

— Та ні. У тебе просто ідеальний вигляд.

Подруга Лізі хапає Джулію за руку.

— Джуліє, нам ти потрібна на секундочку, я перепрошую. — Вони відходять, схиливши голови докупи, а Селія знову залишається сама.

Через п’ять хвилин відчиняються двері до їдальні. Натовп рушає вперед. Гості знаходять свої столи за допомогою карток у їхніх руках, від аукціонних столів, уздовж стін долинають «охи» й «ахи». Столи заповнені срібними речами й одягом для немовлят ручного пошиття, бавовняними хустинками, рушничками для рук із монограмами, дитячим чайним сервізом, привезеним із Німеччини.

Мінні натирає склянки за столом позаду.

— Ейбілін, — шепоче. — Ось вона.

Ейбілін підіймає погляд, помічає жінку, що постукала у двері міс Ліфолт місяць тому:

— Усім леді краще триматися міцно за своїх чоловіків сьогодні, — промовляє вона.

Мінні проводить ганчіркою по обідку склянки.

— Скажи мені, якщо побачиш, що вона розмовляє з міс Гіллі.

— Скажу. Я читала дуже сильну молитву за тебе весь день.

— Глянь, он там міс Волтер. Стара кажаниха. А там — міс Скітер.

Скітер одягла чорну оксамитову сукню з довгим рукавом, стягнуту біля шиї, що відтіняє її світле волосся та червону помаду. Вона прийшла сама й стоїть у невеличкому шматку порожнечі. Вона зі знудженим виглядом пробігає очима кімнату, потім зауважує Ейбілін і Мінні. Усі три водночас відводять погляди.

Ще одна з чорної прислуги, Клара, підступає до їхнього стола, бере склянку.

— Ейбілін, — шепоче вона, не відволікаючись від натирання. — Це вона?

— Хто вона?

— Та сама, що записує розповіді про чорну прислугу. Нащо їй це? Чим її зацікавило? Я чула, вона до тебе щотижня ходить.

У Ейбілін опустилося підборіддя.

— Послухай, ми маємо тримати її в секреті.

Мінні відводить очі. Ніхто поза їхнім колом не знає, що вона теж у цьому бере участь. Їм лише про Ейбілін відомо.

Клара киває.

— Не хвилюйся, я нікому зайвого не теревеню.

Скітер черкає кілька слів у своєму блокноті з помітками для статті про Вечір. Вона роззирається довкруг, зауважуючи зелені сваги[15], падубові ягоди, червоні троянди та засушену магнолію, розставлену по центру кожного столу. Її погляд зупиняється на Елізабет, яка порпається в сумочці за кілька футів від неї. Вона має втомлений вигляд, бо народила дитину лише місяць тому. Скітер спостерігає, як Селія Фут підходить до Елізабет. Коли Елізабет підводить погляд і бачить, ким вона оточена, то починає кашляти, прикриваючи рукою горло так, наче намагається захистити себе від якогось нападу.

— Не знаєш, куди повернутись, Елізабет? — питає Скітер.

— Що? О, Скітер, як справи? — Елізабет швидко та широко всміхається. — Мені щось… гаряче тут. Думаю, мені треба на свіже повітря.

Скітер стежить за тим, як Елізабет квапиться геть, за тим, як Селія Фут шелестить їй навздогін у своїй жахливій сукні. «Ось це — справжня новина, — міркує Скітер. — Не те, як розставлено квіти чи скільки складок на