Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

не знає нот, —

121 Так пломені співання понадземне

Лили навкруг Христового чола,

Для мене чарівливе, хоч і темне.

124 Я зрозумів, що це звучить хвала,

Із слів: «Воскресни, щоб звитяжцем бути!», —

А суть всього до мене не дійшла.

127 Так полюбився гімн, тоді почутий,

Що в серце глибоко мені проник, —

Такого вперш далось мені сягнути!

130 Засмілим здатись може мій язик,

Бо очі він принижує багаті.

Що в них мету життя вбачать я звик.

133 Але хто знає, як живі печаті

Краси ростуть угору день по дню, —

Я ж звів на них шляхи очей початі, —

136 Звинить мене, в чім я себе виню,

Щоб збутися вини, бо правду бачить:

Не підляга святий екстаз огню

139 Тим більш, чим ближче верх себе означить.

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1 Предобра воля благосна, якою

Завжди любов до праведних спонук

Являється, як жадібність, – лихою,

4 Притишила у ніжній лірі звук

І струн святих спинила рокотання,

Настроєне дбанням небесних рук.

7 Чи можуть буть глухими до благання

Ті сутності, що співи перервать

Погодились і вислухать прохання?

10 О, без кінця той має горювать,

Хто так минуще любить, що не хоче

Свою любов на вічне прямувать!

13 Як в тихій, ясній висі замигоче

Раптовий вогник і, вразивши нас,

Приверне наші неуважні очі,

16 Видаючись тремтливою весь час

Зорею, хоч насправді всім відомо,

Що жоден пломінь там іще не згас, —

19 Так з правого в хресті плеча до злому

Ковзнуло вниз світило вогняне

З-поміж зірок, що світять в небі тому.

22 Наблизилося видиво ясне,

Спускаючись по променевій смузі,

Мов блиск, який крізь алебастр сяйне.

25 Радів, як вірити найбільшій музі,

Так дух Анхізів, мов з великих свят,

Зустрівши сина в Єлісейськім лузі.

28 «О кровь моя! О лучшая стократ

Господня благодать! Никто доселі

Не зріл отверстих паки в небо врат!» —

31 Так світло це; і погляди веселі

Я зніс до нього й до владарки звів, —

І став подібний тут і там до скелі:

34 В очах її сіяла, з ясних див,

Така усмішка, що я зрів на власні,

Як для блаженства в свій я Рай злетів.

37 Хоч дух цей, що його були прекрасні

І вид, і голос, щось казав, здались

Слова глибокі, та на зміст неясні.

40 Не мали наміру вони кудись

Піти від мене, – сповнені радіння,

Над смертний розум вгору піднеслись.

43 Коли ж той лук високого летіння

Ослабнув так, що стріли слів могли

Влучать в мету людського розуміння,

46 Почув я знов: «Подяки й похвали

Прийми од мене, триєдиний Боже,

Бо внуки не обминуті були!»

49 І далі: «Прагнення тривале й гоже,

В великій вичитане книзі тій,

Де біле й чорне змін зазнать не може,

52 Ти зняв, мій сину, в сфері світляній,

Де мовлю; хай же та благословиться,

Що крил дала на зліт високий твій!

55 Ти віриш – мисль у тебе промениться

До мене з першої, як п’ять і шість

Із знаної походять одиниці,

58 Тому й не хочеш вислухати вість,

Хто я і чом у радісному тиску

Для мене ти – найрадісніший гість.

61 Ти в правду віриш! Тут, в дзеркальнім лиску.

Малі й великі без пустих розмов

Прийдешніх мислей бачать кожну риску.

64 Та щоб святу я вдоволив любов,

З якою вартував, безсонний, пильний,

І до мети жаданої дійшов,

67 Хай голос твій, веселий, смілий, вільний,

Дзвенить в питанні, хай в жазі дзвенить,

Тобі готов мій відголос незмильний».

70 Я зваживсь в Беатріче зір втопить,

Вона ж моїм думкам так усміхнулась,

Що мій порив розправив крила вмить.

73 І я почав: «Відколи розімкнулась

Вам перша рівність, почуття й ума

Вага порівно на всіх вас відчулась,

76 Як з сонця – ясність і жарінь сама —

Тепло і світло нарівно зринають, —

Тут порівняння іншого нема.

79 Але з причин, які усі з вас знають,

Знання і воля протягом життя

Відмінних крил у смертних не зрівняють.

82 Тож серцем дяку вам складаю я, —

Бо, смертний, за нерівність ту в уразі, —

За батьківське гостинне прийняття.

85 Благаю я тебе, живий топазе,

Щоб і в найбільших скарбах помічавсь,

Мене своїм ім’ям вгамуй у спразі».

88 «О віть моя! Тобою я пишавсь,

Чекаючи невтомно! Я ж твій корінь, —

З тих слів його одвіт мені почавсь,

91 І далі: – Той, хто для своїх утворень

Дав назву й сам понад сто літ в журбі

Йде по горі уступом упокорень, —

94 Мені був син і прадід був тобі.

Тож треба, щоб діяннями своїми

Йому ти втому зменшив у ходьбі.

97 Флоренція між мурами старими,

Де лік видзвонюється терц і нон,

Жила в чесноті й мирі незборима.

100 Не мала ні намист, ані корон,

Ні дженджерух, ні поясів розкішних,

Пишніших за найкращих ваших жон,

103 І не було у нас батьків невтішних,

Якщо дочка знаходилась нова,

Бо віку й він було у міру пишних.

106 Дітей мав дому кожного глава,

Й пора ще не прийшла Сарданапалу

З палат робить небачені дива.

109 Не перевершив гору Монтемало

Учеллатойо ваш, що був вінцем

З піднесення і буде ним з провалу.

112 Я Беллінчоне Берті з ремінцем

І кісткою здибав, його ж дружину

Завсіди з нефарбованим лицем.

115 А Веккйо й Нерлі просту шкуратину

Носили, з веретена та руна

Жінки їх одягали всю родину.