Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

Відкритий всьому світові зразок:

Брісс, Парменід, Мелісс і всі, хто в хмурній

Блукав пітьмі, шукаючи стежок;

127 Савелій, Арій і подібні дурні,

Що як мечі були для Божих книг,

Псували риси їм святі, безжурні.

130 Нехай би зважитись ніхто не міг

Чи суд, чи лік вершити з зиску й збитку,

Аж поки ниви впорати не встиг.

133 Узимку бачив я задублу вітку,

Колючий терен, гострий блиск шабель, —

І враз троянда розгорнула квітку.

136 Я бачив, як розкішний корабель,

Моря пропливши й океани, гине,

Уже діставшись бажаних земель.

139 Не мисліть, донно Берто й сер Мартіне,

Що, дивлячись – цей щедрий, інший – тать,

Ви з Богом дивитеся на єдине, —

142 Той може впасти, другий може встать».

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1 Од краю в центр і з центру знов над краєм

Колишем воду в круглій вазі ми,

Коли у ній боки чи дно торкаєм.

4 Згадалися ті образи й самі

В ту мить мені постали просто в вічі,

Коли замовк преславний дух Фоми

7 Й полився любий голос Беатріче,

Яка відповісти його словам

Так зволила для благосної стрічі:

10 «Цьому потрібно, хоч не каже вам

Ні голосом він, ні у мислі навіть,

Щоб корінь істини побачив сам.

13 Скажіть, вогонь, що в нього вас оправить

Вам дано ласку, чи на всі віки

Залишиться, щоб вас, як досі, славить?

16 Якщо ж це буде так, то знов-таки,

Коли в нове одягнетеся тіло,

Чи буде одяг цей очам легкий?»

19 У ціль те запитання долетіло

І радощами кола осяйні

В живих піснях і танцях закрутило.

22 Так у танках, в веселій метушні

Захоплення раптове вмить здіймає

Ще вище скоки й співи голосні.

25 Хто ремствує на те, що врешті має

Розлуки із життям прийти пора,

Про свіжість вічного дощу не знає:

28 Один, два, три – хто вічно не вмира,

Віки царює в трьох, у двох, в одному

І, не увібраний, усе вбира,

31 Оспіваний був тричі в колі цьому

На той мотив, що кожен би обрав

За нагороду подвигу значному.

34 І найчистішу я почув зі слав

У меншім колі, й голос той ласкавий,

Яким Марії ангел проказав,

37 Так одповів: «Як райське свято слави,

Любитиме весь наш святий загал

Цей одяг променистий і яскравий.

40 Бо перед сяєвом його йде пал,

А перед палом – бачення щедроти

З хвали, чистішої з усіх похвал.

43 Коли одягнемо покрови плоті,

Святі й преславні, в душі нам злетить

Ще більша чистота, ніж сяла доти.

46 Тому й зросте без того, щоб сплатить,

Те сяйво, дане з блага неземного,

Те сяйво, що дає себе уздріть.

49 Звідсіль зросте вже бачення усього,

Зросте вже пал, який із того йде,

Зросте вже й промінь, що із палу того.

52 Як вугіль з себе полум’я зведе

І скрізь його жароту й поза нею

Своє обличчя виявить бліде, —

55 Так блиск, що вкрив нас ризою своєю,

Не зменшиться в видимості за плоть,

Донині ще приховану землею.

58 Не буде світло це очей колоть,

І силу матимуть частини тіла,

Щоб не вдалося радощам збороть».

61 Така була єдина зграйна сила,

З якою хори мовили «Амінь»,

Мов їх любов до мертвих охопила,

64 Не так до себе, як до поколінь

Батьків, і матерів, і всіх, хто з ними

Пройшов у вічну пломінну глибінь.

67 І от вогнями блискавок рясними

Замріло сяйво, сходячи до зір,

Із обріями схоже осяйними.

70 Як в надвечір’я згаснуть схили гір

І небом попливуть оманні хмари,

Яким і вірить і не вірить зір, —

73 Так тут пливли, з’являючись, примари,

Щоб ще один серпанок піднести,

Обидва вкривши попередні шари.

76 О духа огняного блиск святий,

Сліпучий! Він, як заграва стожарна.

Мою увагу змусив одвести.

79 А Беатріче радісна і гарна

Така здалась, що описать її

Була б перу моєму спроба марна.

82 Коли ж я очі знов розкрив свої,

То впевнився, що раптом нас із пані

У вищі перенесено краї.

85 Впізнав я про ту зміну в нашім стані

З палаючого усміху зорі,

Що червоніла, як троянди ранні.

88 Як наші праотці в часи старі,

Я справив Богові усеспаління

За те, що опинився угорі.

91 Іще у грудях не прочахло тління

Тієї жертви, я уже збагнув,

Що сприйнято зичливо ці моління:

94 Такий в дві стежки виблиск спалахнув

Таких ясних огнів, що я, дивившись,

Сказав: «О Боже, я про це й не чув!»

97 Як, з менших аж до більших роз’яскрівшись,

Пала між двох кінцевих полюсів

Молочний Шлях, од мудрих затулившись,

100 Так із глибоких Марсових низів

Угору превелебний знак знімався,

Що в колі між квадрантами осів.

103 Мій розум перед пам’яттю зламався,

Бо хрест ясний виблискував Христом,

І з ним ніхто б красою не зрівнявся.

106 Хто ж взяв свій хрест і рушив за Христом,

Пробачить хиби, – їх я припустився,

Уздрівши древо з сяючим Христом.

109 Поміж вершком і низом так іскрився

І між плечима спалах вогняний,

Який то зблизька, то здалека лився.

112 Так в’ється порох по землі дрібний —

Частинки всякі, сторчові й навскісні,

Коротші й довгі, миготять вони

115 По променю, який, буває, блисне

У затінку, що з наших він турбот

І вмілості у нас в кімнаті висне.

118 Як в арфі злагодженістю красот

Бринять численні струни щось приємне

Й для того навіть, хто