Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

книг ума земного.

136 Натан-пророк тут, тут і Хризостом

(Що значить Златоуст), Ансельм з Донатом,

Який відомий видатним трудом.

139 З Рабаном, що у Фульді був абатом,

Тут калабрійський пастир Джоакін,

Пророчим даром вславлений багатим.

142 Що тут великий Божий паладин

Підніс на заздрість вчинки незабутні,

Це брат Фома причиною, – це він

146 На те підніс мене й вогні супутні».

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1 Нехай уявить, хто охоту має

Дізнатись, що я зрів (і хай він те

Як в камені карбоване, тримає),

4 П’ятнадцять зір, що сяйво золоте

Із неба нам на землю ллють у блиску,

Повітря пересиливши густе;

7 Нехай уявить Віз, оту колиску,

Яка черкає небеса щедрот,

І дишель в ній не меншає й на риску;

10 Нехай уявить також рога рот,

Туди розтулений, де, мов притертий,

Не рушить кола першого оплот,

13 На ті два знаки в висях обіпертий,

Що, начебто Міноєва дочка,

Коли близький почула холод смерті,

16 Сплела проміння на взірець вінка;

І кожен знак летить один за одним,

Немов один від одного тіка, —

19 І вздрить тоді за колом хороводним

Мов тінь сузір’я в віддалі ясній,

Із рухом тим подвійним і свободним,

22 Який з усім, що в звичці є земній,

Не порівняти, як із рухом К’яни

Небесний рух, могутній і гінкий.

25 Спів не про Вакха лився, не пеани —

Про того, хто в особах трьох один,

Про Божеський його і людський стани.

28 Та закінчивсь пісень і танців плин,

До нас вернулись, мов почувши втому,

Святі огні, неначе на спочин.

31 Зламав божеств мовчанку незнайому

Той пломінь, що душею я прилип

До слів його про божого сірому,

34 Й сказав: «Раз впорано вже перший сніп,

Раз впору з ниви урожаї знято,

То вже любов готує другу з кіп.

37 Ти думаєш, що в груди, звідки взято

Ребро на створення тих щічок-краль,

Де глотка людству обійшлась багато,

40 І в ті, які, пробиті списом, жаль

І скорб лише за всесвіт почували,

Аж з місця зрушилась одна із шаль,

43 Влила все світло, скільки б не вміщали

Всі люди всіх часів і всіх держав,

Та міць, що їй обидва дітьми стали, —

46 І здивувався ти, як я сказав,

Що рівного не має тут в околі

Захований у п’яте сяйво слав.

49 Тож зір відкрий – і втямиш, як поволі

Твоя ця думка й слово це моє

У правді ляжуть так, як центр у колі.

52 Все, що вмира чи мертвим не стає, —

Лиш відблиск мислі, що на світ появу

Господь в своїй любові їй дає.

55 Бо світло те живе, що йде по праву

З світильником й одноістотне з ним

Та ще з любов’ю, третьою во славу,

58 Осяює, за зволенням ясним,

На дев’ять сфер, мов дзеркало чудове,

І вічно залишається одним,

61 А там донизу сходить по основі

Із кола в коло аж до кіл малих,

Де твориться минуще й випадкове.

64 За випадкове я в розмовах цих

Вважаю утвори, що небо пружне

І з сім’ям і без сім’я плодить їх.

67 Їх віск і все оточення накружне

Не сталі, а тому й відбитки ці

Несуть значіння більш чи менш потужне.

70 Тому на першім-ліпшім деревці

Плоди ростуть солодші чи гіркіші,

І власна мисль на кожнім язиці.

73 Якби-то віск лишав сліди масніші,

Якби-то небо тиснуло сяйне,

Були б в печаті блиски найясніші.

76 Природа ж все, бува, в туман замкне,

Мов хтось-то появив мистецьке вміння,

Й, здригнувшись враз, рука в митця схибне.

79 Коли ж палка любов й ясне прозріння

Вливають першу силу у діла,

Тоді виходить звершене створіння.

82 Так сталось, що вшанована була

Земля над всею сутністю живою;

Так сталося, що діва понесла.

85 Погоджуюсь охоче я з тобою,

Що в вас, людей, такої не було

Й не буде вже натури, як ці двоє.

88 Коли б у мене мову одняло,

То: «Чим же мудрість в нього незрівнянна?» —

Твою б це слово мову почало.

91 Щоб таїна розкрилась осіянна,

Згадай, хто він, як рушила у путь

На клич «Проси!» молитва безустанна.

94 Не так кажу, щоб ти не міг збагнуть,

Що цар той мав за головне й важливе

Премудрості царевої сягнуть,

97 Не взнати все число зірок правдиве;

Або чи вийде неминучість та,

Як з неминучим в засновку можливе;

100 Й невже той поштовх – перших сил мета;

І як трикутник збудувать в півколі,

Щоб не було прямого в нім кута.

103 Отож, коли я промовляв доволі

Тобі про мудрість, то стрілою слів

Я націлявсь у мудрість на престолі.

106 Як зір би на «не бачено» ти звів,

Побачив там би про державців мову:

Їх безліч, гарних обмаль все ж царів.

109 Становить це речей моїх основу

Таку ж, як і в своїх ясних хвалах

І Праотцеві, й любому нам Слову.

112 Хай буде це свинцем в твоїх ногах,

Щоб вчув ти, мов утому від ступання,

Й до «ні», й до «так» щоб тягся довгий шлях.

115 Бо той – тупиця між дурних остання,

Хто чи підтверджує, чи відкида —

Й все навмання – усяке запитання.

118 Було, хапання часто без труда

На хибний шлях без роздуму водило,

Бо розум топить пристрастей вода.

121 Хто істину розшукує невміло

Й не тим, що був, вертає в свій куток,

Той гірш, ніж марно підніма вітрило.

124