Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

class="v">дивишся на подвір’я

де військові кладуть асфальт

і саджають сосни

їх виводили серед ночі зганяючи сни

з їхніх плечей наче щурів з підвіконня

сірі сорочки на них просякали потом

і в тілах їхніх стояла жовта сеча

мов контрабанда

тим хто виводив подобався запах нічного життя

їхня сіра білизна що набрякала від збудження

їхні жінки що розмазували по обличчю

сліди переляку і макіяж

на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад

липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру

налипали на пальцях і в куточках уст

обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік

і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода

скоріше б додому зачиняючи щільно двері

на чорний замок на ланцюжок на засув

слухати як нишпорить вітер в дверних

механізмах і під вилицями

слухати як калатає сонце у

незашторених вікнах

їх виводили

швидко заганяючи з вулиці

в нутрощі чорних автомобілів

так що деякий час вони ще дихали тим киснем

киснем будинку тамуючи його в шлунку

намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи

ні краплі істерики

тоді коли ти захочеш розподілити слова

на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався

ти мусиш відчути цю тишу яка розрива

нічну серцевину — вимучена кругова —

кожного разу скільки б сюди не вертався

тому що колись давно шматки гарячих лексем

холонули тут в ротах забиваючись страхом

і той чоловік із обважнілим лицем

з чорним записником і простим олівцем

лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом

просто існує такий різновид споруд

в яких ця остання межа особливо похмура

де надто неглибоко пекло і русла підземних руд

де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт

де починається смерть і кінчається література

2. псалми для автокефальної богородиці

Пацифік

Не знаходячи перешкод,

не втрачаючи висоти,

каравани підземних вод

пробиваються

під мости.

Оборонні цехи, цехи

обступає пустка, гілля.

Землероби і пастухи

покидають спати

поля.

Навіть голосу тихий сплеск,

ніби рух механізму, коліс,

доторкнувшись твоїх небес,

залишає гострий

надріз.

І тонка структура зими

розпадається повсякчас

на дороги, вікна, доми,

що ростуть невпинно

між нас.

Так немовби зрушено міст,

і кружляє сонце вини,

наче ми спричинили цей ріст

мовчазної

садовини.

Наче все, що буде й було —

кимось вирощене зело,

і вмовкає глина дзвінка

під стопою

садівника.

+ + +

Сонце серпневих базарів і мух.

Сонце сухотників і щільників.

Ранкове радіо, ніби пастух

для підлітків і жуків.

Слини кришталь на твоїх устах —

Ісусе тиші, Ісусе вина.

З усіх печалей найбільш проста

щоосені вирина.

Темінь в кістках залягає зісподу,

і кров витягує в тілі глибоко,

мов хто перекачує свіжу воду

і підгодовує рибок.

Все це лиш спроба углибині

розгледіти риси твого лиця.

Тому так солодко пахнуть мені

овочів мертві серця.

Тільки мовчить заслона небес,

мовчить так довго, що я вже звик,

так довго, що відповідь втрачає сенс

і затікає язик.

+ + +

Дим по деревах, вода.

Небес остуда тверда

не зрушиться

ні на мить,

доки ця крона

стоїть.

Доки із височини

насиченість

деревини

дотягується гіллям

до темних

небесних ям.

Доки ця сув’язь чіпка

високо перетіка,

протискуючись углиб

з умінням

підводних риб.

Зелень дражлива, як ртуть,

 мов русла вгору течуть,

і їхніх

розмитих меж

нізащо не перепливеш.

+ + +

Пітьма

вертається у штольні.

Я впізнаю і полишаю

твій ранок — довгий і коштовний,

немов збирання урожаю.

Такий

кінець оповідання,

і вже патруль

сурмить побудку

на теплих дюнах прокидання,

на жовтих побережжях смутку.

Від приступів

Мовчання, тиші,

від пилу

по нічних лаштунках

все вищі тіні, все скупіші

деталі у твоїх малюнках.