Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

Торсаю Норманса, хапаю за коліна.

— «Рено»! «Рено»!

— Хрррр!

Його відповідь… харчить, як із каналізації… і знов хропе!..

О, витикається чиясь голова… виявляється… голова Клео! це він!.. і ще голова!.. його дружини!..

— Там малі діти! малі діти!

Які малі діти?.. прислухаюся!.. правда!.. «Вуа! вуа!» діти!.. чиї це діти? я знаю всіх сусідських… у Клео дітей немає… у Нормансів теж… у Бреколь теж… у Ксантипів з п'ятого теж… тільки на восьмому в іспанців, у Зулаґасів є дівчинка, недавно народилася, але я їх не знаю… вона там? присідаю… розпластуюся, аби роздивитися… стукаємося з Клео лобами… забиваємося! з Клео-Депастром, архітектором…

— Та? га?.. там є діти? Туанон під вами?

Гукаю… брррум!.. як незручно!.. знов лобами!.. як на морі… хитає, мов на хвилях! не лише скульптора хитає… колихає… шаленого… на вітряку!..

— «Рено» горить!

Провіщаю їм! криком!

— Вони танки виробляють! у «Рено»!

Здається, мені відповідає Перікола… її голос… не скажу точно… запускаю глибоко руку поміж тіл… поміж сала… у сплетіння… порпаюся мацаю… голови… ноги… овва! гола нога!.. Туанон!.. гола… нога… стегно… щипаю!.. зойкає… «Докторе! докторе!»… хапаю і тягну… не тягнеться… їй боляче… «Докторе! докторе!» заповзаю з іншого боку… кучерява розпатлана голівка… хапаю нижче… за плечі!.. не витягається!.. її здавило, затиснуло… гай-гай, ще тяжче, аніж пологи!.. знову переповзаю… «варіант»? спробувати інший варіант!.. між Депастром і його дружиною… її тазом!.. оце жах у практиці! «ноги підібгані випрямлені»!.. і не виходить!.. навіть коли бомби вибухають!.. і нехай воно невеличке, в слизі, у клейкій каші з сечі, калу, крові!.. не вислизає!.. навіть рука загрузла!.. хоч виривай!.. зліплюються все тісніше з кожним вибухом… і з кожним залпом знизу… з глибіні…

І діти в цій мішанині? «Вуа! вуа!»? і дамський спів?..

Що признаюсь?.. хрипла канарка! «фальшувальниця»! передусім! я ж трохи розуміюся, ви здогадалися!.. «Фортуніо[175]»!

— Ну що ж, Лілі!.. Ходімо звідси!

Справді, безглуздя якесь! чи згинемо, чи провалимося, чи злетимо, ті люди під столом нас ненавидять!.. і ненавидитимуть у небі, як і під землею!.. щоб нас укупі з ними перемололо? і привіт! прийняти це? ніколи! бути ошуканими? нізащо!

— Чкуряймо звідси, Лілі! нумо!

— А як же Пірам, Луї? Пірам? А Бебер?

А раптом не пустять у метро з Пірамом і Бебером?.. Пірам поряд, плаче мені в руку… моя рука лежить на його великій голові… скиглить… не тремтить, але відчуває… якщо ми з Лілі підемо, пані Туазель його вижене… не любить Пірама… було колись, іще цуценям обісцяв їй килимок… куди піде гнаний Пірам?.. згорить? згорить надворі?.. тепер і вулицю не перейдеш… ніхто не перейде… строкатий потік фосфору, магнію, в якому все пливе — дивани, ванни, піаніно, ліжка… отак! дивне видиво!

Насправді над «Рено» неначе стихає! гігантського полум'я вже не видно…

— Поглянь-но! Поглянь на Жюля!

Тепер уже Опера! справи не краще!.. ніхто не дивиться на Жюля… овва! вигукнете ви, цей нещасний марить! його нажаханий міражами розум міражить! дедалі більше! здурів! він бачить? бреше! брудний зрадник і кнур! галюцинує зі злості рогоносця! кпить з нашого прекрасного Жюля! який же бравий у нас Жюль! який гарт! герой громів! поборювач циклонів! яка майстерність! «фортеці» пікірують на нього! хочуть забрати із собою в політ! схопити! пречудового нашого, от! а цей його неславить! насмілюється! наклепи на нього зводить! замість кинутися на допомогу! обов'язок друга! яке ж нице створіння цей Фердінан! свою зрадницьку шкуру плекає й береже!

Чую вас!.. дуже добре чую.

Що ж, хай спалить і Оперу! біс із нею! флюгер з флюгельгорном!.. ми з вами ніколи не порозуміємося! ви заслужили цю катастрофу!

І не тільки Опера, зауважте! Рапе теж! і Берсі!.. цівки вогню аж до розриву в хмарах! це за наказом Жюля!.. так, повторюю, за його сигналом з вітряка!.. Жюля спраглого! злочинного, кажу вам!.. у чому злочин?.. а амністія! нехай! але все зроблено порухом пальця! його пальця! це вам не атом і напалм! Потоп порухом пальця! його пальця! бачу, як ви знову наїжачилися!

— Брехня! він паплюжить чудового друга! падлюка! он який! ні стиду ні совісті!..

Можете обливати мене брудом… а зруйнований Париж? так! так! кажіть що хочете, але я бачив! і який уже не є, а нотувальник історичних фактів вам каже: за два-три покоління той, хто прийде… чи ті… чи та… хто пройде поганським плугом місцями, про які я мовлю, лише вигукне: єдиний, хто все побачив, хто все вгледів, єдиний правдивий, доречний, побачив не тільки синє, не тільки жовте!.. не осліпився червоним!.. зеленим… хто усвідомив усю тяжкість!.. брррум і бррранг!.. єдиний філософ «пратабрумів» — це Фердінан!

Я не очікую подяки від недоумків цього дня! де там! ні завтрашнього дня! вони ховалися в найглибших водостоках!.. їх уже не буде, погризених! або перекидом аж до хмар… звіяних догори сраками!.. хороші свідки! сама думка про них убиває… що за людці! що за світ!.. для таких правдивість, обов'язок, чесноти! я їх вам бажаю!..

Я мав обов'язок і навіть більше! мої безонці! мої аржантейці! хто піде, як не я? не оці! і не Лютрі, котрі в зеніті! ніхто!..

— Дорогенький мій, думав я собі, на ймення Фердінан, ти ж так здохнеш!..

Свою молитву проказав, перехрестився, і знов за своє… так і з романами, вони починаються більш-менш добре, а потім кінчаються не знати як… недоїдками.

Нехай знайдуть свій тон! а потім вже як буде!

— Хитруєте! Не відволікайтеся! нечесно! філолог абракадабричний! або серйозно, або тпрусь!.. вирішуйте!..

— Ну тоді дайте хоч передрімати!.. дурниць не верзтиму, як спатиму… відновлюючи сили… виснажений безсонням, от і не доберу, що до чого… уже більше тижня… більше тижня вже не сплю… геть не сплю… від перевтоми… шуму у вухах… і потім, трохи з переляку… від «повідомлень про смерть»… від «мініатюрних трун»!.. розумієте?.. Мюрбат, батько Туанон, напевно стежить за моїм душевним