Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

Глава 37.2

Я готувався до того, щоб розібратися з усіма заборгованостями, але нічого подібного не спливало. Нвяких кредитів у Лиманова. Отже, Алевтина позичила гроші потім, бажаючи продовжити жити на широку ногу. Це її помилка. Нехай розплачується.

Я майже виходжу з кімнати, коли помічаю щось дивне в кутку. Розвертаюся, здивовано присвистуючи. На підлозі валяється одяг. Чоловічий одяг.

- Коханця привела, Алевтино? - я запитую, хоча це не моя справа.

- Мій чоловік помер, - шипить вона. - Я маю право займатися своїм особистим життям. Раз ми закінчили, то Еля проводить тебе до виходу.

- Не закінчили.

Якби все було так просто, Алевтина б не стала ховати кудись коханця. А судячи з тиші в кімнаті, він не особливо хоче показуватися.

Я б не вів успішний бізнес, якби хоч зрідка не прислухався до свого чуття. А воно натякає, що йти мені рано.

Наближаюся до шафи. Побите анекдотами місце, де завжди ховають коханців. Відкриваю. Злість вулканом вивергається, за секунду прокидається.

Лиманов.

Той самий, досьє на якого мені нещодавно надіслали. Головний організатор викрадення Еліни.

І він стоїть напівголим у шафі Алевтини.

Я витягую Лиманова з шафи. Не даю йому часу одуматися. Наношу перший удар. Ще один.

Думав, можна беззахисну дівчинку лякати?

Сюрприз, мерзота. У дівчинки є той, хто її захистить.

Лиманов приходить до тями. Намагається відбиватися, але я перехоплюю руку. Наношу ще один удар.
Костюм сковує рухи, зменшує швидкість. Але Ліманов не має жодного шансу проти оскаженілого чоловіка. Тому укладаю його на лопатки, заношу руку.

- Досить! - просить Алевтина, повиснувши на мені. - Даміре, ти його вб'єш. Ти... Я не розумію, що відбувається. Веніаміна більше немає. Я можу зустрічатися з ким хочу.

- Можеш? Хочеш сказати, що не знаєш, хто такий твій коханець?

Пазл складається за секунду. Не було ніякого боргу. Просто Алевтина вирішила скористатися своїм коханцем. Налякати Елю, щоб та заплатила. Подарувала гроші, які Акімови б використали для своїх розваг.

Замість того щоб бути вдячною за будь-яку допомогу, жінка вирішила зірвати куш.

Піднімаюся, обсмикую піджак. Я обтрушую руки як від бруду. Справді, суцільна гниль у цих людях. Права була Еля, коли не хотіла їх родиною називати.

- На цьому ми закінчили, - я повідомляю, мене трясе від викиду адреналіну і тестостерону. - Розгрібайтеся самі. І та маленька квартира, якою ви були так незадоволені, буде снитися вам у мріях. Ви залишитеся без усього.

Я обіцяю, бо сам цим займуся. Прямую до виходу, не бажаючи залишатися в цьому будинку довше, ніж потрібно.

На ходу дістаю телефон, набираю Марата. Той відповідає пошепки через кілька гудків.

- Спить твоя дружина, - повідомляє тихо, прикривши динамік.

- Збери хлопців, я тут сам знайшов Лиманова. Пришли до будинку Алевтини когось, нехай забирають.

- Як я розумію, його спочатку підлатати, а потім до поліцейських?

- Одразу у відділок. Нехай держава ним займається.

- Добре. Буде зроблено.

- Даміре, почекай!

Евеліна летить за мною в хол, притискає долоню до грудей. Її погляд бігає кімнатою, а потім зупиняється на мені.

Сам не знаю чому, але зупиняється. Цікаво, що вони ще вигадують? Невже не дійшло, що будь-яка підтримка для них закінчилася?

- Я не знала нічого про це, - тараторить дівчина. - Мені дуже шкода, що так вийшло. Справді. Я б ніколи... Будь ласка, передай Еліні, що я дуже шкодую. Вчинок моєї матері жахливий.

- Ти справді так думаєш? - піднімаю брову, стискаючи ручку дверей.

- Звичайно! Навіщо б іще я це говорила?

- Тому що ти зрозуміла, твоя мати потонула і втратила будь-яку підтримку. А ти не хочеш іти на дно слідом за нею.

- Не кажи такі жахливі речі, будь ласка. Я не уявляю, що Еліна наговорила тобі...

- Вона нічого не говорила. Еля набагато стриманіша по відношенню до тебе, ніж ти того заслуговуєш.

Евеліна виглядає здивованою моїми словами. Підходить ближче, опускаючи долоню на моє плече. Піднімається на носочки, щоб наші обличчя були ближчими.

- Мені дуже шкода, - повторює, заглядає в мої очі. - Що моя мати так вчинила. Але ми з тобою... Нас же це не стосується.

Колись, по-дурості, я вважав, що Евеліна - це витвір да Вінчі. Ідеальна картина, з якою Еліні було не зрівнятися.

У принципі, я був недалеко від правди. Евеліна - картинка. Блискуча, глянцева картинка, в якій немає нічого цікавого. Суцільна фальш. Навіть дивитися не хочеться більше.

У мене вдома справжній скарб. Який починаєш цінувати після ризику втратити. Дедалі більше провалюєшся і в'язнеш, що довше розглядаєш.

Помічаєш те, що одразу проґавив. Вивчаєш. Любиш. І цінуєш так, що ні на що не проміняєш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍