Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

— Удачі тобі, Евеліно. Термін на переїзд скоротився до дванадцяти годин.

Дівчина кричить щось услід, але я не слухаю. Прямую до своєї машини. Двигун гуде, а здалеку починають долинати звуки поліційних сирен.

Швидко спрацьовано, Сафаров.

Марат відписується, що Еліна вже прокинулася, і вони їдуть додому. Тож я вирушаю туди ж. Знаходжу дівчину в нашій спальні.

Нашій.

Ніколи не думав, що ділити кімнату з кимось буде настільки приємно. Дівчина ідеально сюди вписується, наче я все життя чекав саме на неї.

— Ти повернувся, — радісно усміхається, побачивши мене. — Де ти був? Марат сказав, що в тебе виникли термінові справи.

— Переконався, що Алевтина більше тебе не потурбує, — повідомляю, сідаючи на край ліжка. Еліна тут же рухається до мене ближче.

— А з тим амбалом…

— Усе вирішено. Тебе більше ніхто не зачепить.

— Добре. Але я все ще ображена на те, що ти вирішив, що я можу втекти.

— Прецеденти вже були.

Еля тихенько пирхає, обіймаючи мене за шию. Огортає знайомим запахом парфумів і своїм теплом. Затягую дівчину до себе на коліна.

Вона совається, обурюється, що займалася важливими справами, а я відволік. Вибирала меблі для дитячої.

— У тебе піджак порвався, — зауважує Еля, обірвавши на півслові. — Щось трапилося?

— Нічого, — хитаю головою, стискаю її долоню. Дівчина дивиться на мої руки, помічає збиті кісточки. Поспішаю її заспокоїти: — Це дрібниця, не звертай уваги.

— Ти з кимось побився? З тобою все гаразд?

— Я в нормі, Ель. Краще ходи до мене. Ти там щось про дитячу розповідала.

Дівчина невдоволено коситься на мене, але влаштовується в моїх обіймах. Кладе долоньку на мої груди. Чітко над серцем. Нагадує, кому воно, нещасне, належить.

Еліна тихо розповідає про рожеві стіни і якихось білих ведмедів, яких обов’язково треба купити. Я киваю, погоджуючись, хоча не слухаю.

Думаю, що міг би так усе життя провести. І зроблю все, щоб вона завжди поруч зі мною була.