Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

французьких письменників нашого часу. З одного боку, він уміє писати розмовною мовою; краще, ніж будь-хто інший, він уловив музику живої французької мови: ці уривчасті фрази, що повторюють ритм дихання і думки, не бездоганний, але дуже ясний синтаксис, характерний для французького народу. А з другого боку, він має високу культуру, він прочитав усе, що читають усі, і все, чого ніхто не читає: він любить «блукати по завулках» давньої говірки середньовіччя, він дістає фізичну насолоду, розштовхуючи слова у фразі, щоб поставити дієприкметник минулого часу або дієслово на таке місце, яке було б природним у поета XVI століття, але вражає нас сьогодні. Звідси — чудові дисонанси. Вони хвилюють і захоплюють читача. Кращої французької прози немає.

Відомо, що в юні роки Арагон пройшов навчання у русі дада[302] і у сюрреалістичному угрупованні. Там він навчився повставати проти встановленого порядку — як у галузі ідей, так і в галузі слів — і користуватися «сучасною системою образів, де свідомо розірвано усі зв’язки». Від цього примітивного бунту він приблизно 1927 року перейшов до бунту соціального, політичного і вступив до комуністичної партії; але зберіг набуту в період сюрреалізму свободу композиції, яка згодом стала однією з найпривабливіших і сильних рис його творчості. «Треба, — говорить він, — вселяти в людей думку, що письменник не дотримується загальноприйнятого порядку». Відданий з того часу одній партії, одній любові, одній батьківщині, Арагон став великим письменником, традиційним, але таким, що зберіг (на щастя) свавільність своїх перших кроків. Як романіст, він почав застосовувати і відстоювати метод соціалістичного реалізму. Але — увага! Під реалізмом він розуміє аж ніяк не натуралізм. Натуралізм — це несміливе фотографування явищ, які лежать на поверхні дійсності. Реалізм Арагона — це реалізм поетичний, який перетворює дійсність.

Дуже цікаво простежити, яких авторів, що безумовно справили на нього вплив, він згадує найохочіше. У поезії — Гюго, Верлена[303], Аполлінера, а також поетів віддаленіших епох: Відродження і середньовіччя. Але у зв’язку з цим його романом — «Загибель всерйоз» — слід назвати деяких англійців: Роберта Льюїса Стівенсона[304] (Арагон по-простому називає його Робертом Льюїсом, або ж Р. Л. С.), дивного Льюїса Керрола, автора «Аліси у Країні Чудес» (у якому дурні бачать лише дитячого письменника, а люди, що вміють читати, — дуже сміливого філософа і сатирика), потім Чарльза Лема[305] і одного росіянина — Достоєвського. Це Арагон наштовхнув мене на думку, що ідея написати книгу «Дивна історія д-ра Джекіля і містера Хайде» навіяна Стівенсону після читання Достоєвського. Я мало не забув ще й Шекспіра — глухе рикання «Отелло» і «Бурі» чути протягом усієї довгої розповіді.

Позначивши цей фон, запитаємо: що ж являє собою «Загибель всерйоз»? Роман? Так, може й роман, і навіть роман у дусі сучасного реалізму. «З усіма своїми труднощами, своїми суперечностями, своїми проблемами». Та коли основним стає сучасний характер реалізму, то хіба і роман, і його персонажі не ризикують за півроку виявитись нереалістичними через те, що його герої можуть бути поставлені під сумнів рухом Історії? Арагон запитує себе про це. А я відповідаю: жодної небезпеки немає. Коли сцена змальована поетично, талановито, вона не втратить свого сучасного звучання. Наприклад, «Те, що я бачив» Віктора Гюго. Це не застаріло. Так само не застаріють історичні епізоди «Загибелі всерйоз»: жива розповідь про похорон Горького, описи відступу до Ангулема 1940 року, вступу до Ельзасу у 1918 році. Коли розглядати цю книжку під певним кутом зору, вона являє собою частку сучасної історії.

Але це також роман у дусі Піранделло, роман про двоїсту або троїсту людину, якою є романіст[306]. Бо в кожній творчій особистості співіснують: людина, яка живе у реальному світі і кохає реальну жінку; ясновидець, котрий рухається у всесвіті, ним самим побудованому з часток дійсності; і, нарешті, оскільки жива людина і ясновидець являють собою одну й ту саму істоту, оскільки автор «Людської комедії» і пан Оноре де Бальзак — одна особа, виникає потреба ще й у третій людині, посереднику, який править за з’єднуючу ланку між першими двома. Звідси ідея ставити час від часу своїх персонажів перед тристулчастим дзеркалом, де вони побачать три різні свої зображення, вірні і в той же час невірні. У сучасних казкових сюжетах дзеркала відіграють велику роль. Аліса у Країні Чудес пройшла крізь дзеркало, Орфей у Кокто кинувся за дзеркало, у царство Смерті, у Арагона розділи роману називаються «Венеціанське дзеркало», «Дзеркало, що обертається», «Розбите дзеркало».

Тепер ми вже досить знаємо про цей роман, і я можу представити вам його персонажів. У центрі — письменник, тобто сам Арагон, але не тільки Арагон. Часто він пише від першої особи, але його «я» охоплює відразу романіста Антуана Знаменитого, людину на ім’я Альфред і Луї Арагона — посередника, у якому і здійснюється синтез. Поряд з ним жінка, яку він кохає. Це Ельза — і не Ельза[307]. У романі це видатна співачка і Інгеборг д’Ушер, яких кохають Антуан і Альфред: «Я» називає її то Шепотом то Папороттю. Одного дня, слухаючи, як співає Папороть, Антуан втратив своє відображення. Тепер, глянувши у дзеркало, він бачить тільки чисте скло. «Я не можу позбутися думки, що втратив своє відображення, коли співала Папороть. Чи не все одно, щó вона співала? «Im wunderschönen Monat Mai…»[308] [309] Коли вона співає, завжди розквітає чудесний травень її голосу. І я забуваю себе». Людина, яка забула себе, більше не може себе бачити. Це міф, і, як усі прекрасні міфи, він глибший, ніж вважає його автор.

Альфред і «Я» ревнують до Антуана, що може здатися дивним, тому що всі троє існують у єдиній плоті. Поміркувавши, ми розуміємо, що пристрасно закоханий письменник страждає від того, що його кохають головним чином як письменника і що як людину його мучать ревнощі. Кінець кінцем у Альфреда дозріває думка вбити Антуана, іншими словами, виникає бажання спонукати своє друге «Я» написати історію вбивці. «Треба було, щоб саме Антуан узаконив роздвоєння людини, внаслідок якого людина бачить, як у ній народжується вбивця». У грі між Альфредом і Антуаном ставка — кохання Папороті. Щоб залишитися з нею наодинці, Альфред у фіналі вбиває Антуана. А це можна зробити, лише розбивши дзеркало, у якому Антуан щойно знову піймав своє відображення.

Ось, отже, одна з тем роману: взаємини між творцем і людською маріонеткою, яка править йому за опору. Щоб зробити процес творчості зрозумілішим для нас, нам надається можливість ознайомитися з