Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

молодості, автор текстів для пісеньок, не зовсім позбавлений таланту. Його палко кохає дружина, секретарка і всі актрисульки, які приходять по роль і опиняються у нього на дивані. Легковажний, жорсткий і навіть жорстокий Орніфль — блискучий тип. Він вважав себе нічим не гіршим за інших. Просто він іноді робить те, що інші хочуть зробити. Так, це Дон Жуан, і небо, як годиться у подібних випадках, нашле на нього когось або щось. Яку-небудь Статую Командора. Небо насилає Фабріса, позашлюбного сина, про якого Орніфль навіть не знав. Фабріс, молодий лікар, закоханий і заручений, приходить убити Орніфля за те, що той колись спокусив його матір. Раптом Орніфль втрачає свідомість. Фабріс, одразу відчувши себе лікарем, діагностує серйозну хворобу серця. Орніфль хворий, він у захоплені від Фабріса і його нареченої, Маргарити. Незважаючи на напад доброчесності, дуже нетривалий, він починає впадати за нареченою Фабріса. Але Небо не дрімає. Миттєвий параліч сердечного м’яза. Бог виграв додатковий тайм.

У «Бідоласі Бітосі» «обід у ролях» (історичних осіб, на яких чекає гільйотина) — привід будувати комедію у двох планах: один — часи революції, де перед нами Бітос — Робесп’єр і горезвісний жандарм Мерда[299], другий — сучасність, де Бітос у власній ролі — помічник прокурора, який виявив жорстокість у дні Визволення, бідний злопам’ятний стипендіант, який уявив себе Робесп’єром, котрого переслідують його багаті вороги. Тут огидні усі персонажі, за винятком однієї жінки. Весь другий акт, де домінує Історія, прекрасний. Іноді дія досягає шекспірівського напруження. У фіналі знову виникає лейтмотив Злиднів.

Залишаються п’єси, названі Ануєм «костюмованими», які спокусливо було б назвати «історичними», оскільки в їх основу покладено історію Жанни д’Арк, Томаса Беккета[300] і Реставрації, але які, коли придивитися, аж ніяк не більш історичні, ніж який-небудь «обід у ролях». Історичні події тут не більш як привід для багатого на анахронізми викладу певної філософії історії, поблажливої і вільної від будь-яких ілюзій. Варвік визнає, що Жанна здійснила чудо. Генеральний штаб сера Джона Тальбота діяв за всіма правилами стратегії і, проте, зазнав поразки. «Ні, тут зіграв роль, крім усього, якийсь нематеріальний фактор — було б негоже цього не визнати — або, коли вже ви так наполягаєте, ваша святість, бог… чого генеральні штаби ніколи не передбачають… Цей маленький жайворонок, який заспівав у небі Франції, над головами французьких піхотинців. Одне слово, краще, що є у самій Франції. Бо в ній також чимало дурнів, нездар і мерзотників, але час від часу в небо злітає жайворонок і заглушає усіх їх. Я люблю Францію».

Гадаю, що в глибині душі Ануй теж любить Францію, таку, яка вона є, з усім її «торжищем шахраїв», невірністю, що дозволяє вітати Людовіка XVIII після Наполеона. І ще більше подобається йому терпимість короля. Король і імператор обидва доходять думки (так часто висловлюваної театром Ануя), що життя просте і не слід його драматизувати.

Ми процитували на початку цього етюда фразу Ануя: «Справа честі драматурга — постачати п’єси». Честь врятовано. Ануй постачав відмінно зроблені п’єси. Драматичний розвиток у нього безперервний, динамічний. Він захоплює глядача. Репліки «під завісу», фінали окремих актів або п’єс завжди блискучі, відточені, ефектні; стиль, «музика» гідні того молодого чоловіка, який стрімголов скотився з гальорки «Комеді де Шанз-Елізе», сп’янівши від творчого збудження.

Жіроду, Мюссе, Маріво… Ці імена часто згадують, говорячи про театр Ануя. Слід було б, я вважаю, додати Арістофана і Шекспіра. Греки відкрили секрет сценічної мови, яка поєднує штучність і правдивість, поезію і буденність. Шекспір передав її Мюссе, Жіроду і Аную. Поетичність цього останнього будується з суміші гіркоти і чистоти, свіжості і розчарування. Усі ці персонажі, молоді й старі, хотіли б вірити у кохання. Їх споконвічна наївність наштовхується на дуже жорстокий світ. І гине від цього удару.

Ануй починав бунтарем, а не революціонером. Безумовно, суспільство скрипить скрізь — багатії варті свого багатства, бідняки перетворюються у Бітосів. Але Ануй не ставить перед собою завдання змінити суспільство. Мальовничість політичних варіацій його втішає, не переконуючи. Змінити слід було б самих людей, чоловіків і жінок. «Якби люди витрачали соту частину зусиль, які вони роблять, щоб пам’ятати, на те, щоб забути, я певен: на землі давно вже був би мир». Тут він приєднується до Канта: «Пам’ятай, що треба забути», — і до Валері, який твердив, що історія минулого породжує війни майбутнього. Навіть у коханні спогади стають причиною страждань.

Що ж треба зробити? Ануй ніколи цього не говорить, і він має рацію. Роль митця — не роль мораліста. Він змальовує безумство світу і втішає нас, відтворюючи його.

Поль Елюар

Політичні розбіжності не заважають мені ні захоплюватись поетом, ні поважати людину. Я з давніх-давен люблю ніжну і здорову, тонку і сильну поезію Елюара; я пройнявся симпатією до нього як до людини з першої зустрічі. Він відразу вражав почуттям братньої гідності, якою пройнята вся його творчість. Я надаю величезного значення словам, що символізують усе його життя: «Уловлюючи те, що тільки-тільки народжується у житті, поет учить нас насолоджуватися найчистішою мовою — мовою людини з вулиці і мудреця, жінки, дитини і божевільного. Треба тільки побажати, і тут відкриються справжні чудеса».

Він писав вірші для всіх, черпаючи в усіх суть своєї поезії. Він говорив про любов і смерть, війну і мир тими словами, якими говорять усі. З класичного вірша з точними римами і вірша, зовсім позбавленого ритму, який перестав бути віршем, він створив свій власний оригінальний інструмент — строфу, у якій є дещо від пісні; рефрен, у якому є дещо від молитовного повтору; риму, у якій є дещо від асонансу. Його вірш прозорий, легкий. Елюар чимось близький до Шеллі. Яких би великих тем він не торкався, сила його вірша у простоті, у нічим не затемненій чистоті мови.

Він, як і Гете, вважав, що кожен вірш — вірш на випадок. І мав рацію. Поезія повинна сягати корінням у дійсність, здобуваючи при цьому універсальне значення. Найславетніші вірші досить точні, щоб схвилювати поета, досить всеосяжні, щоб схвилювати всіх людей. Якби мені запропонували вибрати серед віршів Елюара ті, що відповідають цій подвійній вимозі, я назвав би чудові — «Затемнення», «Сім віршів про кохання на війні», «Тій, про яку вони мріють», «Добру справедливість», заслужено уславлену «Свободу». І ще багато інших.

Так, він був поетом витонченим і глибоким.

Луї Арагон

[301]

«Загибель всерйоз»

Арагон — один з двох-трьох найвизначніших