Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

У першій англомовній монографії, цілковито присвяченій сучасній українській прозі 90-х років XX ст., американський учений українського походження д-р Марко Андрейчик пропонує глибокий аналіз культурного вибуху, який охопив Україну в першому десятилітті її незалежності. 90-ті роки XX ст. були періодом великого творчого піднесення, експериментів та вивільнення української культури. Митці, що з’явилися в той час, започаткували хвилю творчості, яка цілеспрямовано та наполегливо переформувала успадковані моделі.
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.

Злам 80 і 90-их років минулого вже століття — це складний період гарячих подій та дебатів, які мали підсумувати дотеперішнє політичне, інтелектуальне і культурне надбання українців. Марко Андрейчик у своїй книжці кидає світло на фраґмент інтелектуального і мистецького життя тих років через аналіз прозової творчості найцікавіших письменників молодого (тоді) покоління, оскільки їхні твори віддзеркалювали загальну атмосферу кризи свідомості в реаліях агонії совєтської імперії, процеси редефініції старих канонів і пошуки нової ідентичності покоління 80-их років. З сьогоднішньої перспективи видно, що творчість письменників, яка розглядається у книзі (Андрухович, Ґудзь, Діброва, Забужко, Іздрик, Кононенко, Москалець) — була пропозицією нової експресії, яка заперечувала будь-які утилітарні форми літератури, в тому числі диктатуру національної ідеї та символіки, яка десятиліттями домінувала в каноні української культури.

Агонія совєтської імперії і народження державної незалежності для цього покоління була основним досвідом. Наслідком цього в літературі був новий тип уяви, що його помітно у неґації аркадійських мітів, наголосі на хаос, гидкість і жорстокість довколишнього світу, схильність до демаскаційного використання конкрету замість «високих» узагальнень. Щоб висловити духовний неспокій та кризу цінностей періоду фундаментальних політичних і цивілізаційних змін у Східній Європі, молоді письменники користувалися новими засобами мовлення, які приставали б до нової дійсності. Пародія, стилізація, інтертекст, формальні експерименти, автоіронія — ось низка найбільш характерних прийомів. Творилася нова мистецька візія світу, у якій домінувала більше або менше ґротескна дезінтеграція, хаос життя і критичне ставлення до тандитних ідеалів совєтської культури, фетишизації української національної символіки та анахронізму романтично-народницького канону культури. В новій літературі виразно розширилися обрії огляду дійсности, перш за все на ті ділянки, які в дотеперішньому українському письменстві не допускала не лише політична, а й «естетична» цензура, яка з літератури викидала нібито «не літературні» теми, побутову мову і молодіжний сленґ. Автори нових творів показували недоречність якої-небудь цензури і шукали інструментів для опису автентичної, нелімітованої жодними заказами дійсності. Відкривали «недозволені» досі виміри і території суспільного життя (шкала макро) та людської психіки (шкала мікро). Щораз виразніше давався чути тон філософського рефлектування у бажанні пізнати повноту «я» у всіх його проявах, часто неприємних і «непристойних» — з пограниччя варварських інстинктів, результатом чого була зміна літературної дикції і раптове пониження тону. Уведено стихію побутової мови з повним діапазоном вульґаризмів і жарґону, а фундаментом обсервації та аналізу дійсності стала приватна перспектива.

Чи метою творчості молодих була провокація, як часто їм закидалося? Навряд. Вистачило опустити заслону ілюзій і почати описувати довколишній світ і своє середовище без кляпок «літературщини», мовою цього середовища (наприклад, суржик у Києві) і голосно говорити про те, чого досі «не можна було говорити», щоб викликати шок (раніше так писали Богдан Жолдак і Лесь Подерев’янський, але їхні твори могли кружляти лише серед знайомих).

Приватна точка зору і свобода мовлення — в країні, де володарювали духи історії, мартирології національної боротьби, духи програних змагань, нездійснених надій і очікувань — діяла як своєрідний ghostbuster, який оголював ілюзії, аналізував, — а де було треба — еґзорцизмував. В такій атмосфері формувалися нові «прототипи українського інтелектуала у пост-совєтській прозі» — як їх називає Марко Андрейчик: «хвацький перформансист» (the Swashbuckling Performer), «посол на Захід» (the Ambasador to the West), «хвора душа» (the Sick Soul).

У певному сенсі, ці прототипи можна вважати своєрідними вказівниками на дорозі виходу України з цивілізаційних периферій. Серед них варто пригадати porte parole карнавальної літератури — фігуру Блазня, який з усього кепкує, тільки собі залишається вірним і не дається обдурити. Точка зору Блазня скеровувала читача в бік досі недоторканих реґіонів дійсності, сміхом доповнювала світ «серйозних ідей», від-будовувала (ре-креації) рівновагу у світі, у якому людина пост-тоталітарної доби могла підірвати існуючу ієрархію цінностей і повернути собі свободу мовлення і вибору.

Сьогодні виразно видно, що творчість цих письменників впустила до української літератури струмені свіжого повітря і відкрила двері для наймолодших митців, яким СРСР відомий лише з підручника історії. Вона стала також зачином для відновлення нерозв’язаних десятиліттями дебатів про конечність модернізації та вибір культурної орієнтації, дебатів, які в минулому з політичних причин жорстоко обривалися. Творчість вісімдесятників підводить читачів до усвідомлення, що література вже не мусить виконувати своєї давньої функції — заступати структури державності і підтримувати національну свідомість. Водночас десакралізувала постать письменника, який досі виступав у ролі совісті народу, вчителя та проповідника національних істин.

Коли пишу ці слова, боротьба за новочасну українську ідентичність приносить трагічні жнива на українсько-російському кордоні. Тому сьогодні важко пригадати неймовірний ентузіазм і піднесення, притаманні для зламу 80 і 90-их років. Однак усе пам’ятаю, оскільки я також була свідком цього відродження. Пригадую свої поїздки на фестивалі, літературні презентації, мистецькі виставки і театральні спектаклі. В цей час почалося також моє знайомство з бубабістами, для яких виїзд до Польщі на фестиваль української культури в 1990 році — як би це смішно сьогодні не прозвучало — був першим виїздом «на Захід». Тоді я почала збирати матеріали для нового українського часопису «Зустрічі» (він почав виходити у Варшаві завдяки політичним змінам в Польщі після 1989 року) і редаґувала спеціальний номер, повністю присвячений найновішим літературним явищам в Україні. Здається, це була перша широка презентація нових творів та новаторських коментарів: наприклад, в Олекси Семенченка я замовила статтю про українську контркультуру (чи то пак — альтернативу), яка в «Зустрічах» вийшла під заголовком «Альтернатива у Києві» і на яку неодноразово покликається у своїй книжці Марко Андрейчик. Перша публікація поеми «Індія» Юрка Андруховича також вийшла у «Зустрічах», і в моєму приватному архіві