Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

досі зберігається її рукопис — раритет у добі комп’ютерних видруків. На жаль, хоч номер був готовий до друку в травні 1991 року, з фінансових причин міг вийти щойно три роки пізніше. Хочеться вберегти ці події від забуття, особливо тепер — коли триває війна на Донбасі.

Варшава, 14 липня 2014 р.

Вступ:
На підступах до українського інтелектуала пострадянської доби, або Слово «інтелектуал» на український лад

У сучасній Україні жартома кажуть, що, якби хтось схотів би звести зі світу все пострадянське середовище українських інтелектуалів, досить було б десь у середині вересня на вихідні кинути одну бомбу на Львів. Чорний гумор цього жарту набуває ще похмурішого відтінку, якщо глянути на історію України і ті стратегії, до яких у два попередні століття вдавалися різні режими, щоб зневажити і навіть винищити українських інтелектуалів. То хто ж вони, ці українські інтелектуали, чому їхнє життя перебуває в небезпеці, і, нарешті, навіщо щовересня збираються вони у Львові на вихідні?

Власне, складне завдання пошуку відповіді на перші два запитання головним чином і змусило мене написати цю книгу. З третім запитанням, на щастя, все просто: щороку, вже понад двадцять років, на початку осені левова частка української інтеліґенції збирається у західноукраїнському місті Львів, аби взяти участь у відомому Форумі видавців. На теренах пострадянської України Форум незмінно лишається найбільшою культурною подією, у розпал якої у численних кав’ярнях і театрах, розкиданих по всьому місту, проводяться літературні презентації, часто на тлі музичних виступів і показів творів образотворчого мистецтва.

До Львова прибувають провідні письменники сучасної України — перехилити чарчину, погомоніти з друзями та колегами і похвалитися своїми щойно виданими книжками, в яких часто йдеться про українських інтелектуалів. І той факт, що українських інтелектуалів/митців виведено героями більшості найвідоміших творів художньої літератури, написаних після розпаду Радянського Союзу, — справжня зачіпка у процесі вивчення перших двох із вищеозначених питань.

Досі науковий світ не надто зважав на українського інтелектуала як головного героя української літератури. Втім, тема ця важлива, бо аналіз її може дати уявлення про складнощі української ідентичності, а також про роль, яку грає у сучасному суспільстві інтелектуал.

Англомовна наука ще не бралася за загальне вивчення української літератури пострадянської доби, та й ця книга не прагне запропонувати такий аналіз. Натомість я зосереджуся на різних підходах, якими вирізняються декілька відомих сучасних українських письменників, намагаючись з’ясувати, як вони у своїй творчості трактують деякі спільні теми — прагнення, що спонукає їх вивчати ключові питання, які мають широкий культурний резонанс. Це дослідження включає в себе аналіз побудови тотожності українського героя-інтелектуала пострадянської доби у прозі, створеній між 1990 і 2001 pp., у час, який більш-менш відповідає першому десятиліттю існування незалежної України. У тогочасній Україні відбувалися знаменні соціально-політичні зміни, тому більша частина прози, написаної новітнім поколінням письменників країни у цей період, включає в себе багатий матеріал, який ілюструє різні підходи до складного завдання характеристики інтелектуала.

Появу терміну «інтелектуал» часто-густо пов’язують з Жоржем Клемансо: так той називав людей, які боронили Альфреда Дрейфуса від консервативної влади під час відомої справи Дрейфуса у Франції на зламі XIX і XX століть[1]. Відколи термін увійшов у вжиток, багато хто на свій лад намагався визначити, хто ж такий той «інтелектуал». До них зараховують, зокрема, науковців, письменників, мислителів, малярів, тих, «хто живе здебільшого розумом»[2], тих, хто «в тому числі живе ідеями»[3], «невелику групу висококваліфікованих творчих (часто самобутніх) осіб»[4], і «всіх тих, хто у своїй діяльності по суті не женеться за практичною метою, всі ті, хто шукає втіху в занятті якимось мистецтвом чи наукою або ж у метафізичних розмислах»[5].

Сучасні дискусії про інтелектуалів та їхню роль зосередилися на їхніх стосунках із суспільством і з урядом або іншими органами влади. Чи має інтелектуал перейматися суспільством, чи йому випадає триматись осторонь? Чи мусить інтелектуал бути політично заанґажованим, або ж він повинен ставитися до політики байдуже? Чи має інтелектуал коритися чинній владі, чи навпаки йому слід приймати її в штики? Вчені запропонували кілька прототипів інтелектуала, кожному з яких притаманні своє поєднання вищезазначених елементів «включення/виключення» і різні ступені «анґажованості/усунення». «Філософ-король», «месіянський богеміст», «придворний блазень» і виважений «Робін Гуд» — це чотири такі моделі, які дозволяють проілюструвати різні підходи до опису цих відносин.

У своїй фундаментальній праці «Зрада інтелектуалів» Жюльєн Бенда заявляє, що інтелектуали мають підноситися над матеріальним світом і масами (не іґноруючи їх). Ці «філософи-королі» правлять за ексклюзивну групу, на якій лежить моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині. Пишучи у 20-і роки минулого століття, Бенда відчував, що європейський інтелектуал відмовився від інтелектуальної діяльності і, перетворившись на знаряддя в руках політики, дедалі зміщанюється і западається в націоналізм. Альберт Саломон простежує розвиток інтелектуала від епохи Відродження до Великої французької революції, подаючи образ людини, яка володіє істиною, проте тримається віддалік од суспільства і його норм[6]. На думку Саломона, після революції інтелектуал стає «месіянським богемістом» — членом еліти революційного світу, який по-своєму уявляє поступ і лад. Ральф Дарендорф розглядає інтелектуала як «придворного блазня», якому положення поза соціальними