Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

ранґами дозволяє вільно критикувати владу і кидати їй в лице голу правду; такі інтелектуали зобов’язані тримати в напрузі владоможців і піддавати сумніву усе очевидне[7]. Едвард Саїд вважає, що інтелектуал-вигнанець, чи інтелектуал-марґінал, здатен краще протестувати проти суспільного статус-кво. Його інтелектуал — це «індивід, наділений здатністю подавати, втілювати, висловлювати повідомлення, позицію, світогляд або думку людям, а також від імені них»[8]. Утім, інтелектуал Саїда — це не просто романтичний «Робін Гуд», а людина, яка виважено вивчає приховані причини та у суперечці перемагає свого опонента.

Інші підходи до ролі і позиції інтелектуала щодо суспільства і держави подекуди відрізняються від цих уявлень, а місцями збігаються. Ахмад Садрі пише, що «інтелектуали за своєю природою становлять чужу й відрубну касту»[9]. Карл Мангейм вважає, що оскільки інтелектуали не прив’язані до якого-небудь конкретного соціального класу, то вони насолоджуються свободою, відбігаючи будь-яких накинутих їм політичних поглядів[10]. Інтелектуал Жана-Франсуа Ліотара живе в постмодерністському часі, в якому інтелектуала і його опозиційну функцію заступають мистецтво і митці з не-універсальними, локальними цілями[11].

Свою лепту докидає у плутанину й побутування двох термінів «інтелектуали» та «інтеліґенція». Останній термін з’явився в Російській імперії (зокрема, тій частині України, що була під владою російського царя) в середині XIX ст. і походить від латинського слова «intelligentia». Згідно з «Encyclopedia of Ukraine», інтеліґенція належить до «широкої соціальної групи, що складається з професійно підготовлених фахівців», в той час як інтелектуали — це «підкатегорія вищеозначеної групи, що включає в себе тільки тих, хто править за носіїв культури і хранителів традиції творчого і критичного мислення про проблеми суспільства»[12]. За визначенням Івана Лисяка-Рудницького інтеліґент — це «той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей»[13]. З іншого боку, Марта Богачевська-Хом’як, дає конкретнішу інтерпретацію двох термінів; пишучи про Російську імперію на початку XX ст., вона описує інтеліґенцію як «тих людей, які поділяють орієнтовані на майбутнє, оптимістичні й значною мірою матеріалістичні погляди, які за своїми політичними переконаннями були демократами, ворожо настроєні до режиму і до церкви, і хто прагнув прославити народ і зазвичай високо цінував активну участь в опозиційній діяльності», тоді як термін «інтелектуал» мав, як правило, дещо зневажливий відтінок, стосуючись до когось, хто переймався лише накопиченням знань і мало цікавився «політикою» чи реальними житейськими проблемами»[14]. А Мартін Малія пропонує таке визначення: «Саме слово «інтеліґенція», швидше за все, це лишень латинське «intelligentia» — проникливість, розуміння, інтелект — хіба що вимовлене на російський лад»[15].

Цей список різних визначень і дискусій довкола терміна «інтелектуал» свідчить про те, що, попри великий обсяг написаного на цю тему, сам термін залишається досить неоднозначним. Хоча до цього визначення ми у своєму дослідженні підходитимемо якнайширше, слід створити робоче визначення терміна «інтелектуал», щоб провести цей аналіз. Тим-то, використовуючи термін «інтелектуали» у цьому дослідженні, я здебільшого матиму на оці творчих особистостей — митців, — а також тих, зокрема, критиків і вчених, хто присвячує своє життя аналізу й інтерпретації творчої діяльності таких осіб. Утім, використовуючи це робоче визначення у своєму аналізі, одночасно я застосовуватиму інший підхід до розуміння терміну. Ступаючи слідом Бернарда Барбера і Саїда, я вважаю, що аналіз різних аспектів інтелектуальної діяльності та образів і вчинків, притаманних інтелектуалам, дозволить багатше забарвити цю картину[16]. З цією метою я покажу, яку функцію виконує пострадянський український інтелектуал у різних творах белетристики, як складається самобутність таких інтелектуалів у пострадянській українській прозі. Шляхом детального аналізу творчих процесів цього конструювання вдається виявити різні ракурси інтелектуала, у тому числі багато з тих, що їх торкнулися вже згадані вчені. Цей підхід пом’якшуватиме будь-які недоліки, властиві робочому визначенню, а межі цього дослідження не виходитимуть невиправдано поза його сферу.

Короткий і узагальнений огляд сучасної історії українського інтелектуала прислужиться в осягненні проблем, пов’язаних з українським інтелектуалом, як його виводили у прозі пострадянського періоду.

Поняття «інтелектуал» з’явилося в Україні у народницьку добу, що припала на другу половину XIX ст. Звісно, інтелектуали існували в Україні і раніше; від ностальгічної шляхти на лівобережній Україні і ранніх романтиків до месіянської революційної діяльності Кирило-Мефодіївського братства сучасну українську літературу рухали інтелектуали, розвиток яких віддзеркалював поступ сусідів-побратимів. У народницьку добу, проте, образ, створений для українського інтелектуала, виявився панівним прототипом, що його впродовж XX ст. неодноразово заперечувано і яким на всі боки орудувано, у тому числі у розглянутий тут період. Соціально заанґажований інтелектуал з виразно сільською орієнтацією і сильною відданістю справі українського народу, як-от герої, що населяють прозу Івана Франка та Івана Нечуя-Левицького, витворюють панівний стереотип українського інтелектуала, з яким ми зіштовхуємося у пострадянській українській прозі.

На зламі XX ст. Україна познайомилася з ідеями західноєвропейського модернізму. Поміж іншим,