Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

заклик «мистецтво задля мистецтва» і дистанціювання від мас і політики наштовхнули українського інтелектуала на ідею іншої можливої ролі. Декаданс і міська орієнтація відрізняли ранніх модерністів, а надто Ольгу Кобилянську, Володимира Винниченка і Агатангела Кримського, від попередніх поколінь українських інтелектуалів. І хай у цей час до цілковитого розриву з відповідальністю перед народом не доходить, модерністський образ інтелектуала виявився впливовим і привабливим для пострадянського покоління українських інтелектуалів.

У 20-ті роки XX ст. в Радянській Україні переважає революційно настроєний інтелектуал соціалістичного штибу. Політично і соціально анґажовані, лояльні до уряду і орієнтовані як на місто (пролетаріат), так і на село (селянин), інтелектуали на початку радянського періоду були схильні до теорій аванґарду, які відкидали минуле і дивились уперед, у прогресивне майбутнє. Неоромантичний роман «Майстер корабля» Юрія Яновського розкриває у новому мистецтві своєї епохи потужну творчу силу, здатну забезпечити гармонію в світі. Сучасник Яновського Микола Хвильовий зображує нових інтелектуалів Радянської України як ідеалістів, дедалі більше розчарованих перспективами держави під назвою «Радянський Союз» і наляканих перспективами свого майбутнього в ній. Українські інтелектуали, які еміґрували до Західної Європи після падіння Української Народної Республіки, а також ті, хто жив у Західній Україні в цей період, вирізнялися неабиякою політичною активністю та поширенням патріотичних і націоналістичних ідеалів у мистецтві.

На початку 30-х XX ст. соціалістичний реалізм був проголошений офіційно схваленим методом радянської української культури. Сталінська доба відвела українському інтеліґентові строго конкретну роль; цей період вирізняється повним підпорядкуванням уряду, неабиякою політичною й соціальною активністю, а також виразною сільською орієнтацією. По смерті Сталіна радянська інтеліґенція і далі вимагала підтримки влади, проте вона стала свідком появи субкультурних інтелектуальних груп. З’явилися три групи інтелектуалів (часом вони накладаються одна на одну), які визначатимуть цю епоху в українській культурі: (1) ті, хто далі був інструментом Комуністичної партії і діяв значною мірою у той самий спосіб, як і раніше (хай загалом і насолоджуючись порівняно вільною інтелектуальною атмосферою хрущовської «відлиги»); (2) дисиденти, які зазнавали політичних утисків за свою інтелектуальну діяльність, а також за критику уряду (група, яка була утягнена в політичні і соціальні процеси); і (3) марґінальні інтелектуали, які сформували неофіційну підпільну культуру (група, в цілому аполітична, соціально незаанґажована, орієнтована на місто)[17]. Це третя група і дала той тип інтелектуала, з яким випадає найкраще ототожнювати українського інтелектуала пострадянської доби.

Підпільне, неофіційне культурне середовище, яке існувало в 60-70-ті pp. в Радянській Україні, як з’ясувалося, справило неабиякий вплив на наступне покоління української інтеліґенції. Інтелектуали з такого середовища відрізнялися від шістдесятників (письменників, які з’явилися у 60-і роки і становили значну частину інтеліґенції у добу Відлиги в Україні) тим, що на відміну від своїх попередників вони, як правило, крилися зі своїми політичними поглядами і переймалися головним чином культурними подіями в ширшому світі, від якого були ізольовані. Вони намагалися творити свободу за рамками соціалістичного реалізму і прагнули сприйняти вплив досі заборонених художніх здобутків, як українських, так і неукраїнських. Ці митці відкинули культ «радянської людини», а натомість підкреслювали індивідуалізм у своєму мистецтві. Аналогічні рухи розвивалися в інших реґіонах Радянського Союзу, зокрема, в Москві, Санкт-Петербурзі і прибалтійських республіках. В Україні інтелектуали, втягнуті у ці рухи, дістали назву «сімдесятників», себто письменників, які прийшли в літературу у 70-х; центрами їхньої неофіційної культури були Київ і Львів.

Київське середовище вирізнялося кількома гуртами осіб, які прищеплювали «альтернативну» культуру столиці республіки. У своїй статті «Альтернатива у Києві» Олекса Семенченко перераховує лідерів культурного підпілля у Києві — Богдана Жолдака, Леся Подерев’янського, і, перш за все, Володимира Діброву[18]. Раніше, у другій половині 60-х років, у місті склалася група поетів, відомих як «Київська школа». Ця група, до якої входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов і Михайло Григорів, часто писала верлібри, свідомо прагнучи дати друге життя формі, яку радянська культурна політика відкинула як немистецьку і підривну, в українській літературі. Віктор Кордун описує дух групи так:

Про Київську школу поезії можна говорити в кількох аспектах: як про суто поетичне явище, головною ознакою якого стала свобода творення; як про групу молодих нонконформістів, життєвим вектором яких була свобода волі в усіх її виявах; як про експериментальну психологічну спробу жити інакше, аніж інші покоління, жити так, ніби все відбувається у вільній незалежній державі; як про братство творців поезії, головним і надзвичайним завданням яких була сама поезія[19].

«Київська школа» реаґувала на радянське суспільство і його обмеження свободи інтелектуального обміну виключенням, запереченням і герметичною втечею в поезію.

Підпільні культурні середовища, які часом перетинались, існували і у Львові. Група, яка найістотніше вплине на наступні покоління української інтеліґенції, включала Миколу Рябчука, Віктора Морозова, Олега Лишегу, Романа Кіся, Ореста Яворського, а їхнім неофіційним лідером був Григорій Чубай. Збиралися вони в підвалі Чубая або на кухні Рябчука, щоб почитати, обговорити почуте й обмінятися забороненою літературою, а також прослухати нового вірша, пісню чи показати щойно написану картину. У своїй статті Семенченко виділяє роль літератури в культурі українського андеґраунду радянської доби:

Тут