Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

- Ці корейці, як і китайці, бувають або дітьми, або зовсім старими. А років сорок підряд між цими категоріями виглядають максимум на двадцять. Але що він не з зеків, то це точно, вже перевірили.

- Це ти мені його роботу на фотках показував?

- Так, то його перше вбивство.

- Кого замочив? Наших чи якогось фраєра?

- Такого собі Дембеля. У хлопцях мозолі на плечі від автоматного ременя не встигли зійти. Потім ще одного дембеля зарізав, ну а потім…

- Як не секрет, скільки?

- Замахалися лічити. І серед них - трьох жінок. Стару зечку - двадцять п’ять років відсидки… одну бідолаху-наркоманку…

Додік смиконувся, але нічого не сказав. А я продовжив:

- А що він з третьою, молоденькою медсестричкою зробив, то я тобі навіть описувати не збираюсь. Навіщо настрій перед законним шлюбом псувати? Ти питав, скількох він убив? Вісім! За місяць! І з них, ну, звісно, крім старої, та й та давно зав’язала, тільки першого, котрий Дембель, ще сяк-так можна на приблатненого натягти.

- А начальство - що? Котре ваше? Либонь, з вас не злазить?

- Начальство, Додіку, мене вигнати наміряється. Бо я, виявляється, дію їм на нерви сильніше, ніж той кореєць.

- Ой, Сирота ти моя ментівська! Треба з тобою щось робити. Бо той, хто діє на нерви твоєму начальству, вважай, наша людина. Ходімо кудись звідси! Нема чого тут світитися - і тобі зі мною, і мені з тобою. Скрізь стукачі сидять - і не тільки ваші.

Ми прихопили в єдиному на Узвозі продуктовому магазині дві пляшки коньячного напою, сто років його не бачив, свіжих цигарок і півкіло сухого, майже їстівного печива. Іншої підходящої закусі на вітрині і полицях не було, а лякати дівчат у бруднуватих халатах суворим та ще й підкріпленим своїм посвідченням питанням: а що у вас там, під прилавком, не хотілося. Додік узяв з будки дві саморобні склянки - колишні відстійники з карбюратора. І через вулицю Ладо Кецховелі дворами, а потім по сходах ми піднялися нагору і зашилися на тилах Великої Житомирської в одному з дворів над Гончарівкою. Ми знали це місце ще зі школи.

Доки йшли, Додік раптом поцікавився:

- Слухай, ти все знаєш. От у Росії завжди в усьому винні жиди.

- Ну не тільки в Росії.

- Нехай! А от хто винен там, де самі євреї?

- Уточни.

- Хто у них в Ізраїлі за жида? Арафат?

- Не знаю. Приїдеш - сам побачиш.

Першу чарку ми випили за зустріч, другу за любов. А потім Додік попросив:

- Ти говори, говори! Я тебе не продам. Ти ж мене по дрібницям сто разів міг замести. Але не замів. Думаєш, я не хотів нормального життя? Після школи в один вуз встромився, в другий… тільки на п’яту графу глянуть: «Юначе, у нас не ваш профіль!» А тут іще родословна підкачала. Мамині родичі, виявляється, в «безродних космополітах» ходили. Їх наче реабілітували, але мені і це до купи. От я і колупаюся шилом у своїй будці. І дівчаток випасаю. Хто мене таким зробив? Усі й ніхто. Випий ще одну і кажи. Може, легше стане.

Висповідатися одному з авторитетів київського кримінального світу - що може бути дурнішим для старшого інспектора карного розшуку! Але куди дінешся, якщо той світ, у якому я живу і який охороняю, вже давно збаранів у своїй суті. Розум і дурість давно помінялися місцями. І якщо ти хочеш елементарно вижити, то треба діяти не за інструкціями, написаними черговим придурком у своєму кабінеті, а всупереч їм.

І я детально розповів Додіку про все - від самого початку. Про те, як під самим носом у чекістів зарізали Дембеля, про наступний кривавий шлях убивці, про дикунську смерть двірнички і тиху дівчинки-наркоманки. Єдине, у що я не став посвячувати Додіка, так це в подробиці східного ритуалу лінь-чі. Сказав тільки, що після того, як кореєць зґвалтував медсестру і забрав у неї наркотики, він її різав, доки вона кров’ю не спливла.

Промовчав також і про своє начальство, котре розривається між нами і тими, хто сидить у партійних кабінетах, і про ідіотів, які бояться правди і розголосу більше, ніж звіра у людській подобі з ножем у руці.

Додік жодного разу не перебив мене. Тільки коли я замовк, зронив:

- Треба подумати.

Ми закурили і спробували подумати. Але не виходило. Бо над нашими головами якась здитиніла мама, м’яко кажучи, дуже голосно кликала якогось Ґріцу обідати. І не розібрати було, хто це: син людський чи сучий син. Бо клятий Ґріца ніяк не хотів відгукнутися. Маман аж заходилася од вереску - і все надаремне. Напевне, синок зашився в кущі з якоюсь сучечкою. Або дворовою блудяжкою, або Дуською з сусіднього під’їзду.

Ми докурювали свої цигарки, намагаючись відволіктись, але навіть нам це не вдавалося. Потім у когось у дворі не витримали нерви. Бо черговий заклик до Ґріци поважати мамочку і швиденько бігти додому обідати прокоментували добірними матюками і цеглиною в одне з вікон мамоччиної квартири.

Спочатку на асфальт з брязкотом полетіли розбиті шиби. Наступні звуки засвідчили, що цеглина продовжила свою руйнівну роботу і в кімнаті. Мамочка спочатку похлинулась, потім подвоїла децибели і завила:

- Міліція! Вбивають!

У Додіку прокинувся філософ: