Давид Гроссман - З ким би побігати

резинко! Ану лиш, чого наїжджаєш?! — закричала вона несподівано грубим басом. — Шо, забула, яка сама була, коли сюди прийшла? Наче не сиділа тут віником, місяців два тому, боялася свій поганий хавальник роззявити!

Гутаперчева дівчинка злякано моргнула кілька разів. Тамар з вдячністю подивилася на Шелі, але ця раптова грубість лише дужче придавила її.

Пейсах з усмішкою підняв величезну руку, закликаючи всіх утамуватися, випростав ноги, обійняв дружину, що зразу скособочилася під вагою його лапи, і сказав:

— Ну, навіщо ж лаятися, тут усі — одна родина. Заспівай що-небудь, щоб ми з тобою трохи познайомились.

Його маленькі хижі очки хитро і неквапливо вивчали її, ніби вивуджуючи з неї таємницю.

— Гаразд, — Тамар підвелася, намагаючись не дивитися йому в очі.

— «Квітка в моєму саду!» — гукнув хтось, і всі розсміялися.

— Давай що-небудь Еяля Голана! — гукнув інший.

— Я хочу заспівати «Starry, starry night»[55], — тихо промовила Тамар. — Це пісня про Вінсента Ван Гога.

— Ну що за кара, — прошепотів хлопець, що втік з єшиви, й кілька чоловік хмикнули, підтримуючи його.

— Ц-ц-ц, — підняв палець Пейсах, випромінюючи добродушність. — Дайте дівчинці заспівати!

Це було вкрай важко, майже нестерпно. Касети із супроводом, що Її записав Шай, вона при собі не мала, і Тамар почувалась беззахисною під поглядом Пейсаха. А навкруги фиркали, хихикали, і Тамар бачила, що дехто ховає обличчя в долонях, а їхні плечі трусяться від сміху. Так було не раз, коли вона починала співати, змінюючи свій звичайний, розмовний голос, який так відрізнявся від співочого. Але через кілька секунд, як завжди, вона цілком опанувала себе і знайшла потрібний тон.

Вона співала для одної-єдиної людини, яка вже довгий час не чула, як вона співає, яка пам’ятала її непрофесійний, невпевнений спів, пам’ятала її колишній, ще не сформований голос.

Під час співу вона жодного разу не поглянула в його бік, але їй і не треба було його бачити, щоб знати, що він там, що він слухає її кожною клітинкою свого змученого тіла. Вона співала про Ван Гога, про те, що цей світ не призначений для таких, як він, а ще вона розповідала Шаю — ніжними дотиками свого голосу, яскравими і соковитими відтінками — про все, через що вона пройшла за цей час, про своє дорослішання, яке він пропустив, про те, чого навчилася, відколи він зник, про себе і про інших. Шар за шаром вона скидала з себе шорстку шкіру розчарувань і прозрінь, доти, допоки залишилася лише незахищена серцевина, з якої випурхнули останні відгомони пісні.

І він теж не дивився на неї. Сидів, опустивши голову на одну руку, із заплющеними очима й обличчям, спотвореним болем.

Коли Тамар доспівала до кінця, запанувала тиша. Її голос ще якусь мить линув над кімнатою, немов жива істота. Пейсах кинув погляд на всі боки, збираючись насварити компанію за те, що ніхто не аплодує, та навіть він щось збагнув і змовчав.

— Вау, заспівай ще, — м’яко попросила Шелі.

До неї приєдналося кілька приглушених голосів.

Шай встав. Тамар злякалася. Він іде. Чому він іде? Пейсах повів бровою у бік Міко, який одразу ж кинувся слідом за Шаєм. Той попрямував до дверей, втомлено тягнучи ноги, і, проходячи мимо, навіть не глянув на неї.

Тамар розхотілося співати. Та коли вона відмовиться, то Пейсах може пов’язати це з тим, що Шай пішов. Їй здалося, що він пильно стежить за її реакцією. Тамар випросталася. Як він сказав сьогодні? Навіть якщо ти пригнічений горем, шоу має тривати.

Вона проспівала «Десь у серці розквітнула квітка». Цього разу ніхто вже не посміхався. Хлопці й дівчата видивлялись на неї. Пейсах задумливо жував зубочистку і теж не зводив з неї очей.

Тамар співала:

Друзі завжди її бережуть — І стеблинку, й бутони усі...

Її біль розростався, наповнюючи кожне слово, тому що друзі не берегли квітки. Вони лише привітно помахали на прощання і відлетіли до Італії.

Друзі світло вночі їй несуть, А як треба, то й затишну тінь, І тому квітка довго не в’яне...

Вона оплакувала себе, радість, зниклу з її життя, і не відчувала, що вся їдальня належить їй, і тільки їй. На мить лушпа повсякденності злетіла з усіх, наліт вуличної грубості обсипався, дурні й роздратовані зауваження перехожих розвіялися, байдужість, нерозуміння, приниження, рутина — «три пісеньки — і марш у дорогу», «три факели — і гоп у “субару”» — усе це розчинилося. Щось у її зосередженості, у самодостатності нагадало їм про те, що вони майже безповоротно забули: адже, незважаючи на жах їхнього життя сьогодні, вони все-таки артисти. Це знання поверталося до них, вливалося