Давид Гроссман - З ким би побігати

Сказав, як одрізав, і права брова у нього судомно сіпнулася, немов хвіст у ящірки, суперечачи масці непроникної байдужості. А потім, звісно ж, вони почали одержувати листи, які вона залишила Леї. «Не шукайте мене» — в кінці найнудніших і найзаспокійливіших історій, які вона вигадала. І ще: «У мене все гаразд, правда. Не хвилюйтеся. Дайте мені місяць, не більше. Тридцять днів. Коли я повернуся, то все поясню. Ось побачите, все буде добре. Повірте мені, будь ласка, я обіцяю».

— Ну тепер тримайся, — шепнула їй Шелі, виводячи її з напівдрімоти. — Коли Аді тут, урочистий спіч забезпечено, готуй хусточку до носа.

— Дорогі юнаки й дівчата, — почав Пейсах, піднімаючи келих з вином. — Ось і пройшов-пролетів ще один тиждень, і ми раді знову зібратися тутечки всі разом, як одна велика і дружна родина, і в святості зустріти царицю-суботу.

— А-мен! — шепнула Шелі, і Тамар штрикнула її в бік, щоб та припинила смішити.

— Ось і цього тижня кожен з нас робив свою роботу, старався і трудився, заслуживши по праву свій суботній відпочинок.

Тамар подивилася на Пейсаха, і він знову здався їй іншим, повним педагогічної — якщо не сказати, державної — величі.

— Старожили знають мій девіз: мистецтво — це максимум двадцять відсотків таланту і вісімдесят відсотків тяжкої праці.

— І ще п’ятдесят відсотків доходу, — шепнула Шелі, і хтось праворуч од неї пирснув.

Пейсах устромив у неї обурений погляд.

— І я хочу ще раз сказати вам, який я гордий і щасливий бути тим, хто вирощує і плекає вас. Я знаю, що є серед нас друзі, які переживають зараз не найлегші часи, і ми не ліземо один одному в душу і поважаємо незалежність кожного. Але, попри все це, як ваш друг і наставник, я дозволю собі сказати вам, що кожен тут суперпрофі, і ми завжди пам’ятаємо наше залізне правило: шоу має тривати, навіть коли ти встав не з тієї ноги, головне — щоб публіка нічого такого не відчула.

— А тепер — Рубінштейн, і всі вільні, — крізь зуби процідила Шелі.

— І як сказав один великий артист, Артур Рубінштейн...

— Хай святиться ім’я його, — продовжила Шелі, й кілька голосів пошепки відгукнулися:

— Амен...

— Врешті-решт, саме мистецтво — головне джерело людського щастя! — процитував Пейсах. — І ви знаєте, дорогі юнаки й дівчата, що для мене кожен з вас — кандидат на те, щоб коли-небудь стати Рубінштейном, і Адіночка, моя дружина, може засвідчити, що я кожного вечора і кожного ранку говорю їй... — (його невиразна дружина енергійно затрясла головою ще до того, як дослухала) — що, можливо, одного чудового дня з’ясується, що один з тих, хто сидить отут зараз, стане Рубінштейном двадцять першого століття!

Хтось зааплодував, хтось вигукнув «ура». Пейсах зупинив вияв захоплення величним помахом руки:

— І я вірю, що й тоді він згадає, що найважливіші основи: як видати номер, як тримати цю публіку, як зберігати професіоналізм за всяку ціну — за всяку ціну! — всі ці базиси і фундаменталії він здобув у нас тут, у нашій скромній сімейній артілі артистів. Доброї суботи і ваше здоров’я!

— І во славу Держави Ізраїль, — підсумувала Шелі, зітхнувши з полегкістю.

Пейсах перехилив свій «Кондітон»[52] до дна, смикнувши кадиком. Кілька хлопців зааплодували з перебільшеним ентузіазмом і гукнули: «Лехаїм!»[53]

— Ось який він у нас душевний, — прошепотіла Шелі на вухо Тамар. — Не можу дивитися на нього. Минулого тижня я зайшла до них додому по хали[54] на суботу. Так він з такою гордістю повів мене глянути на його кімнату. Ти не Повіриш, Тамі, — кімнатка підлітка-сімдесятника: гігантський постер із Джимі Гендріксом на півстіни, і ще череп, не інакше як пластмасовий, з червоними лампочками в очницях, і якась довжелезна колючка в артилерійській гільзі, художньо — всцятися можна, і всі ці його фотки і кубки із змагань, і якась старовинна гітарка — факт, заникав її у своєму армійському ансамблі...

— А зараз, — сказав Пейсах, витерши відпрасованою хусточкою спітніле обличчя, — давайте трохи повеселимося. Ось ти, Тамар, ти новенька...

Вона завмерла, мов кролик, що втрапив у промені фар. Чого він од неї хоче? З того вечора, коли він застукав її у своєму кабінеті, Пейсах не приховував підозрілості.

— Заспівай-но що-небудь, народ тебе ще не чув.

Тамар зіщулилась, зашарілася, зітнула плечима. Їй було ясно, що це пастка, щоб вивести її на чисту воду. Кілька хлопців почали скандувати: «Та-мар! Та-мар!», налягаючи голосом на перший склад, і навмисно аплодувати.

Гутаперчева дівчинка із злим обличчям прошипіла ненавидячи:

— Відчепіться від цієї задаваки, не личить їй співати для нас.

Тамар скам’яніла, не маючи сили відповісти. Вона знала, що її тут не люблять, вважають задавакою, яка тримається осторонь від усіх, і все ж її вразила ненависть цієї дівчини. Шелі одразу кинулася на допомогу.

— Ей ти,