Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

привіз від Аяпа  надзвичайно  важливу звістку про  те,  що  Святослав задумав великий похід  на  Дон  і зараз поплив по  Десні збирати сили.

«Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! — злорадно усміхнувся тоді  Кончак. — Тепер, знаючи твої  наміри, я нанесу тобі  попереджувальний  удар!»

Однак він скоро передумав. Для  чого  сурганитися аж під Київ, коли уруси  самі  йдуть  до рук?  Чи  не  краще приготувати  Святославові пастку тут,  у Половецькій землі?

Ця  думка йому  сподобалась. Знаючи зі слів  Аяпа, куди і якими силами ударить Святослав, він  вирішив ждати  його приходу дома, на  Торі.   Сюди та  в  найближчі навколишні степи він  зразу  ж  закликав орільських та  приморських ханів,   які  й  прибули з  ордами. Примчали навіть кулобичі з далекої Куль-Оби! Є  чим  пригостити зарозумілого Ольговича!   Буде   йому відплатити і  за  Коб’яка з  братією, і  за недавню хорольську ганьбу!  Всі сили Дешт-і-Кипчака стягнуті  в один кулак!

Ну,  Святославе! Начувайся!

Після полудня примчав до  нього хан  Кза. Мов  п’яний, заточуючись, ввалився в юрту,  в знемозі опустився на  подушку, простягнув уперед благально руки. На  зморшкуватому, подзьобаному віспою обличчі брудні патьоки поту, рідке  сиве  волосся збилося в ковтюхи.

Кончак уже  знав, з чим  прибув Кза, в душі  зловтішаючись, мовчки ждав, що  скаже хан-суперник.

Кза  одним духом  випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому  Кончак, промовив хрипко:

— Хане!  — і тут же  поправився: — Великий хане!  Прокляті уруси  захопили мої  вежі  і мої  табуни!  Полонили  всіх жінок і дітей  мого  роду! Я ледве  встиг  вивести військо з-під удару!  Що мені   робити? О,  я  нещасний! Скажи, що  мені робити?

Кончак ледве  стримав у собі  хвилю радості, що  раптом розперла груди.  Кза, той  самий Кза, який завжди ставав на його  шляху, який не  визнавав за  ним верховної влади над Дешт-і-Кипчаком, нині сам назвав його  великим ханом!  Яка примхлива доля!  Вороги своїми руками прочищають йому шлях  до влади!  Спочатку уруси  прибрали Коб’яка, хитрого і  могутнього Коб’яка, який хотів  одноосібно правити Степом, а тепер поставили перед ним на коліна сильного і гордого  Кзу!

Та  хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив своїх  почуттів. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечі, підбадьорив:

— Не  сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти  — хан! Жінок же  та дітей  твоїх  визволимо!  І стада  твої  нікуди не  дінуться! Іще  завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!

— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його  там  не  бачив... Над  полками урусів  майоріли стяги Ігоря Сіверського...

— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій  сват?  Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно,  напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові... Отже, це  він  тебе  сьогодні гарненько попатрав!

Кончак усе-таки не  втримався, щоб   не  вколоти хананедруга.

Кза  схопився на  ноги. Кончакові слова боляче вдарили його  по  серцю.

— Я відомщу йому!

— Ми  помстимося! Ми!  Гуртом!  І не тільки йому, а всім князям, і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв  Кзу  за плечі. — Настав наш  час,  хане! Круг  мене нині зібрався весь  Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він  уже всунув у неї  свою  голову!  Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми  тут  погромимо  урусів, тоді ніяка сила не  спинить нас   у  нашому поході на  Русь!  Ти розумієш, що  це  означає?

Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він  також розумів і те,  що  ця  перемога незмірно зміцнить владу  Кончака над  степом. Коли б Кза  не думав  про  визволення своїх  родовичів з уруського полону, він  і пальцем не ворухнув би,  щоб  допомогти Кончакові. Та  що  зробиш — мусиш!

— Ми  розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його  за плечі.

— Кза, допоможи мені!  Кза!  Хай  твої  вивідачі слідкують за  кожним кроком Ігоря і про  все  повідомляють мене!  Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми  погромимо спочатку  Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося  на  Святослава з братією... Кза!

Кза  вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому джигітові, що  заглянув у юрту:

— Коня мені! 

4

Дрімає у полі   хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч  зависла над  ним темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось  хрипло забелькоче вві сні чи захропе стривожено кінь, натрапивши в траві  м’якими рухливими губами на щось бридке, відразливе — на слизького слимака чи  на  холодну земляну жабу.

На  сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря  світ ізвістує. Із  широкої долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.

Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його  збудило? Чи  комарі завели свою  передранкову пісню, чи  десь  у  норі розтривожилося  кубло степових джмелів? А чи...

Він  нахилився, припав вухом  до  землі. Завмер. Ні,   не комарі то  і  не  джмелі. То  гуде  земля,  Степ стугонить від тисячі кінських копит! З усіх усюд  той  гул долітає!

Де й сон  подівся!

Славута кинувся до  Ігоря, що  спав  неподалік на  м’якій половецькій кошмі, затермосив щосили.

— Княже, вставай! Ігор  протер очі.

— Що? Пора вже?

— Половці!

Ігор  підскочив.

— Не  може  бути! Звідки?

— Ідуть  — і від  моря, і від  Дону, і від  усіх  сторін. Сам послухай!

Ігор  ліг на  землю.

— Ну  що?  — заквапив його  Славута.

— Ти  не  помилився, учителю... Справді, коні копитами б’ють! Земля гуде, мов  перед грозою! Обступають нас, бісові діти,  з усіх боків!  Ну  й веремія здійметься уранці!..

Славута скрушно похитав головою.

— Якби тільки веремія...

— Ти  думаєш — гірше? Що  ж нам  робити?

— Передусім будити людей, готуватися до  бою, а потім усією силою пробиватися  до  Дінця!.. Тільки тепер не  до Сальниці — туди  далеко, а до найближчого берега навпростець!   Тут  усього сім-вісім верстов... І броди є...  Нам би тільки дістатися ріки  — там  ліси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям ніде  буде  розвернутися...

Ігор  почав будити брата  Всеволода і сина Володимира. Прибігла сторожа, сповістила:

— В степу  показалися половецькі ратники!

Незабаром весь  табір  заворушився, загув.  Одно слово — половці! — враз  підняло всіх  на  ноги, навіть тих,  кому  сон був  миліший за  все  на  світі. Ще толком ніхто нічого не знав   — де  половці, скільки їх,  — а  тривога вже  полонила людей, змусила їх  мовчки, без  зволікань вхопити зброю, сісти  на  коней і стати