Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Тут,  на  полі, за  Сюурлієм, зав’язався короткий, але  гарячий бій.  В  атаку пішли чотири полки, що  складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор  і Всеволод  поволі йшли позаду, готові  допомогти тому,  кому  така допомога була  б потрібна.

Випустивши рій   стріл, руські стрільці вийняли  мечі, зімкнули ряди  і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї  налягли на  ліве.

Половці прийняли удар,  намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та  відразу ж були  збиті  з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що  утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж,  не зупиняючись і кидаючи все своє  добро та рідних напризволяще. Три  руські  полки — Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі  з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і,  не  зупиняючись, кинулися далі  — переслідувати ворога, що  поспіхом відступав до Дінця та верхів’я  Каяли.

Ігор  в’їхав  у розгромлене половецьке стійбище. Тут  верещали діти,  голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту  стада  й отари.

Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був прив’язаний довгий пушистий кінський хвіст,  та білу корогву з намальованим на ній  страшним драконом-змієм, що  видихав з роззявленої пащі вогонь.

— Княже, це  тобі,  — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми  попатрали самого хана  Кзу!

— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села та городи! Хай  відчує  тепер на  власній шкурі силу  руського меча!  — загули бояри.

Ігор  був  радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів,  — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана  Кзу  і взяв  полон!

— Забирайте найцінніше — і гайда  звідси!  Тут  ні  паші для  коней та  скоту, бо  все  витоптано, ні  дихнути буде  від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших  — і рушимо у зворотну путь!

Славута нахилився до Ігоревого плеча.

— А може, послати гінців услід  за  князями, щоб  зразу поверталися?

Ігор  був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї,  а тому  безпечно відповів:

— Повернуться — не  діти... Хай  трохи  потішаться!

За кілька верстов від бойовища знайшли гарне  рівне  поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот  пустили пастися...

Збігала година за годиною. Звернуло з обіду.  Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.

Ігор   почав нетерпляче поглядати на  сонце. І чого   баряться?

Славута хвилювався ще  більше.

— Даремно ти  їх відпустив від  себе, княже. Зразу після бою  потрібно було  повертатися назад. До  вечора були  б на Сальниці. Бо  степ  уже  заворушився.

— Ну,  не  так  скоро збере  Кончак свої  орди!  — відповів Ігор. — Поки гінці  домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та  Помор’я,  поки тамтешні хани зберуть своїх  людей, не один день  мине...

— Не  легковаж, княже!

Ігор  промовчав. Йому й самому було  досадно.

Перед вечором повернулися ковуї, за  ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір  поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.

Здобич у  всіх  була  велика, і  молоді князі раділи, мов діти.

— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу  полонеників, — хвалився Володимир.

— А ми  набрали стільки паволок та  дорогих оксамитів, що  на  все  інше й  дивитися вже  не  хотіли!  Половецькими накидками, покривалами та  кожухами мости мостили по болотах та  грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя!  — вторив йому  Святослав.

Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не  проявляв так  гучно  почуттів, та  по  його  очах  було  видно, що він  також задоволений і перемогою, і здобиччю.

— Добре ми  їх потгіпали! — сказав коротко.

— Се Бог  силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь  і славу!  — промовив Ігор  і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його  прислухатися до того,  що буде сказано далі.  — Та ми поки що  зробили тільки півділа, браття. Друга  половина діла  — попереду... Ви  самі  бачили, що  на  Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі.  Але  завтра їх  буде  ціла  тьма!  Тож  не  будемо гаятись  і ждати, поки вони прийдуть, а  нині ж  знімемося з  місця і підемо через  ніч!  А якщо хто  з половців завтра і нагряне сюди, то не  всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого  добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам  тоді — як Бог  дасть!  Будемо битися!

Славута слухав уважно й  схвально кивав головою. Це була  розумна думка. Мети походу досягнуто — тож,  не  гаючись, назад!  Щоб не  було  біди!

Та тут схопився Святослав, заблагав:

— Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої  не витримають ще  одного нічного переходу! Це  ж непосильно для  них  — ніч,  день  та й знову ніч! Вони падають з ніг!

— Візьмеш половецьких коней, княже, — сказав Славута. — Їх достатньо маємо...

— Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та  й  люди стомилися! Не  витримають! — Святослав повернувся до  Всеволода: — Скажи їм,  стрию! Ми  ж упадемо по  дорозі!  Відстанемо!

Всеволод підтримав Святослава.

— Ігорю, треба  дати  людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка — не встигнуть половці за одну  ніч прийти сюди!  А ми  тим  часом перепочинемо і на  зорі  зі  свіжими силами — в путь!

Ігор  завагався і мовчав, поглядаючи по  черзі  то на  Всеволода, то  на  Святослава, то  на  Ольстина, то  на  Володимира.

Чашу  терезів  на   бік   Святослава  перехилив  Ольстин Олексич.

— Княже, коні спгавді стомилися... Люди  теж...

Ігор  надовго задумався, дивлячись, як  пригасає малиновий  жар  багаття. Потім хитнув головою і тихо  промовив:

— Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею — в путь!

3

А хан  Кончак сю  ніч  не  спав.

Дізнавшись опівдні про  несподіваний напад урусів, він спочатку здивувався, не  розуміючи, як  вони могли непоміченими пройти від  Ворскли аж  до  Сюурлію, а  потім, не знайшовши пояснення цьому, задоволено потер руки, подумавши: «На  ловця і звір  біжить!  Ну,  Святославе, тепер ти мій!  Сам  лізеш у розставлені мною тенета!»

Він  не мав  ні найменшого сумніву, що  на Сюурлій прийшов сам  Святослав Київський з  братією. Ще   два  тижні тому  з Росі  повернувся Джабай і