Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

 у свої  копія, стяги, полки. Полон з вежами  поставили  всередину,  посилили  охорону. Ждан підвів Ігореві Воронця.

Минуло небагато часу.   Небо посвітлішало, піднялося. Погасли зорі.  Над  степом поволі вставав новий день  — субота, 11  травня 1185  року. Скочувалося з  горба і  тануло в долинах клоччя нічного сірого туману.

І  коли посвітлішало настільки, що   став   прозиратися виднокіл, усі — і князі, і бояри, і дружинники, і вої  — раптом  замовкли, заніміли, мов  приголомшені, ніби   вражені громом, не  в  силі  вимовити й  слова. Зі  всіх  боків — куди не  глянь — їх оточували, обступали густі,  непроглядні, мов ліс,  половецькі полки! Темними хмарами облягли вони Ігореве  військо, підходячи все  ближче і ближче. Маяли вдалині  половецькі стяги, метлялися на  довгих тичках пишні кінські хвости — бунчуки, в небо  здіймалися стовпи рудої степової куряви. І не  знали руські князі, кому  проти кого виступати.

— Боже!   —  тільки  і  вимовив  Ігор   помертвілими  вустами.

А Всеволод у збудженні великому вдарив кулаком по луці сідла, вилаявся:

— Прокляття! Грім  і блискавка на  мою  голову!  Яким же я був недоумком учора, що  не  послухався тебе,  брате!

Святослав зблід  і стиснув тонкі збляклі вуста.  Це  ж він у всьому винен! Він  погнався за половцями далі  за всіх,  він повернувся пізніше за всіх  і, головне, наполіг, щоб  заночувати   в  цьому проклятому полі   Половецькому!.. Зараз він ладен був покласти голову під  меч,  аби  лиш  повернути минулий вечір  і виправити свою  помилку!

Всі довго  мовчали. І тиша ця  була  важка і гнітюча.

А земля гула,  стугоніла!.. І підходили вони все  ближче! Немало літ прошуміло над  Славутиною головою, не  раз смерті в очі  заглядав він  у багатьох боях, — здається, пора звикнути до небезпек, але й він,  коли уздрів  ту темну хмару, що  обступала Ігорів полк, здригнувся і відчув, як  попід серцем  війнуло зимовою стужею.

Такого він  ще  не  видів!  Бути  грому  великому! Іти  дощу стрілами з Дону  великого!

Першим опам’ятався Ігор. Приструнчивши срібними острогами Воронця, підвівся на стременах, підняв руку і гукнув  скільки духу було,  на  все  поле:

— Браття і дружино! Доля послала нам  важке випробування, а  мене покарала за  те, що  я  злегковажив суворим знаменням!  Видно, зібрали ми  проти себе  всю  землю Половецьку! Бій  буде  жорстокий — не  на  життя, а на  смерть, і  ні  на  кого   нам   надіятися — тільки на  самих себе!  Тож сміливо на  ворога!  Краще кістьми ляжемо, ніж  безчестям себе  знеславимо!  Хай  ліпше хижі  птахи   та  дикі   звірі  тіла наші  шматують, ніж  осоромимо ми  землю Руську!..  Станемо, браття, в  круг!  Станемо в  такому порядку: я  — попереду, ліворуч від  мене — Святослав, за  ним — Володимир, потім — Ольстин з ковуями і, нарешті, по  праву  руку від  мене — Всеволод!  І будемо, стримуючи ворога зі  всіх боків, пробиватися до Дінця!  Тут  недалеко!  Тільки там, на Дінці, у темному лузі, наш  порятунок!  Там  шлях  на  Руську  землю!

Полки швидко стали в  бойовий круг   — давнє відоме шикування війська при  круговій обороні. Передній ряд  закрився стіною щитів, виставив у бік  ворога частокіл довгих списів. Внутрішні ряди  приготували луки  і стріли. Всередині поставили половецькі вози  для поранених, посилили охорону біля  полону та стад.

Міцний це  був  горішок — Ігорів полк, опоясаний непробивною стіною черлених щитів, наїжачений гострими списами та смертоносними стрілами, захищений міццю лат, кольчуг та шоломів! Нелегко його  розкусити нікому — навіть Кончакові з усіма  його  ордами!

Ігор   зі  своєю дружиною, закованою в  броню, став  на вістрі  всього руського війська. Саме тут і саме  він  повинен прорвати вороже кільце і вивести всіх  до Дінця.

Половці зупинилися на  відстані польоту стріли, заповнюючи в своїх  рядах  прогалини, облягли сіверян щільно зі всіх боків. А зі степу  до них  підходили все  нові  й нові  загони.  І руські князі та  воєводи були  у подиві великому: як зумів  Кончак за одну  ніч  зібрати всю  силу  половецьку?

Побіля Ігоря стали Славута, Ждан та Янь.  Ігор  узяв  Славуту за руку.

— Учителю, прошу тебе,  вийди з ряду! Не  по  твоїх  літах це  діло! Займися пораненими — їх буде  сьогодні немало!

Славута хотів  заперечити, та Ігор  насупив брови.

— Не  треба!  Поранених буде  невпрогорт — хто допоможе їм краще, ніж  ти? А якщо мене поранить, чи Всеволода, чи  Володимира?..

Славута вжахнувся.

— Бог  з тобою, Ігорю? Що  ти говориш перед боєм?

— Усе  може  бути.  Війна!

Старий боярин схилив голову, поцілував князя в плече.

— Гаразд. Іду!

Тут  вони розсталися: Славута поїхав до  веж,  а Ігор  повернувся у свій полк. Ждан зняв  з нього  золотий князівський шолом, що  міг бути  дуже  помітною ціллю для  ворожих лучників і копійників, подав звичайний, гриднівський.

З-за обрію поволі виринав кривавий пруг  сонця.

Битва розпочалася раптово, відразу по  всьому полю. На половецькому боці  пролунав чийсь гортанний, схожий на рик  ведмедя голос, Ігореві здалося, що  то був голос Кончака,  — і тисячі й тисячі половецьких стріл  хмарою знялися в блакитно-малинове світанкове небо  і рясним дощем пролилися на  Ігореві полки.

Впали перші убиті, застогнали поранені, збилися і понеслися схарапуджені коні, що  втратили верхівців.

У відповідь проспівали пісню смерті співучі сіверянські стріли і вирвали з Кончакових полків немало молодих чорнооких джигітів.

Стріли сипалися безугавно, стукали, мов  град,  об шоломи,  об лати  й кольчуги, об щити та обшиті залізними бляшками кінські попони, вириваючи з  рядів  то  одного, то  іншого воя.

Видно, Кончак, використовуючи кількісну перевагу, вирішив не  вступати поки що  в  рукопашний бій,  а  лучним боєм знекровлювати руське військо.

Ігор  зрозумів це  відразу. Тоді  він  видобув меча  і підняв коня на  диби.

— Уперед, русичі!  Уперед!  За  мною, браття!

Гридні-списники опустили напереваги міцні довгі  списи і, набираючи розгону, понеслися на половців. За ними мчали мечники, а потім уже лучники, що на ходу випускали рій стріл, щоб  ними прикрити передні ряди нападаючих.

Удар   був  жахливий, над  полем пролунав гуркіт —  то списи русичів зустрілися з половецькими щитами і загримкотіли об них,  ніби  грім  грянув над  самою головою. Задзвеніли, задзвякали мечі  і  криві половецькі шаблі; заіржали, здиблюючись і ошкірюючи зуби, знавіснілі коні; тисячами горлянок закричали у бойовому шалі  воїни.

Передні ряди  половців були враз  зім’яті, розтрощені, повергнуті на  землю. Задні теж  здригнулися і  під  натиском Ігоревої панцирної кінноти почали відступати в степ.

Ігор  підбадьорив своїх:

— Уперед, браття!  Ще  удар — і прорвемо вороже кільце! Дужче  нападайте! Сміливіше! А