Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Радянська контррозвідка пильно стежила за діями УВО і навіть робила спроби залучити одержимих месників на свій бік. Ось як свідчить про це сучасник тих подій, канадський історик Зиновій Книш: «Зрозуміло, що большевикам дуже залежало на тому, щоб загорнути її під свої впливи, пустити в фарватер комуністичної революції. Робилися всякі спроби й заходи: індивідуальний підхід до визначніших діячів УВО від колишніх їхніх товаришів зброї з українських армій, що після падіння української державності пішли на большевицьку службу і навіть часами займали високі становища на партійній та державній драбині Совєтської України; намагання переговорів у більш офіційній площині з членами Начальної команди; підсилання до них промінентних українців з різних ділянок життя з намовами та переконуваннями тощо. До командного складу УВО не можна було підступити безпосередньо, годі ж було сподіватися, щоб люди, які зорганізували Українську Військову Організацію і стали на її чолі вже після того, як упала українська державна влада на землях українського материка, піднімаючи нарід до боротьби за соборну Україну, отже проти всіх окупантів українських земель, між ними й большевиків, ні з цього ні з того засіли за спільним столом до переговорів з большевиками. Для того послугувалися вони посередниками з кіл Диктатури ЗУНР, що промовляли і від себе особисто і від Уряду, якого представниками вважалися. Стояли вони на становищі, що Українська Військова Організація, як збройне рам’я політичної влади, Уряду ЗУНР, повинна зберігати лояльність до свого Уряду за всяких умовин і слухатися його наказів.

Перерахувалися… Українська Військова Організація постала, як військова сила, що мала в своїх рядах з усіх земель України, але не стояла під наказами ані Уряду УНР, ані Уряду ЗУНР. Одночасно не мала вона ані амбіції, ані претензій бути політичним проводом українського народу. Вважала себе зав’язком майбутньої нової всеукраїнської армії…»[620]

Сміливі і «самоуправні», на думку Є. Петрушевича і В. Панейка, дії УВО відволікали громадськість від політичного пресингу уряду ЗУНР, що поважні галицькі урядовці сприймали надзвичайно болісно. Відтак робились спроби нейтралізувати Є. Коновальця і перебрати провід УВО. У зв’язку з цим на початку 1923 р. нарада командного складу УВО в околицях Гданська (Оліва) ствердила своє негативне відношення до нової, радянофільської політики Є. Петрушевича, причому у присутності представника диктатора Ярослава Селезінки[621]. Невдовзі прихильники Є. Петрушевича (а їх була меншість) вийшли із УВО і створили «конкурентну» підпільну організацію під назвою Західно-Українська Національно-Революційна Організація, провідником якої став Осип Думін[622]. Архівні документи засвідчують заангажування його радянською контррозвідкою[623]. Наприкінці 20-х років О. Думін пориває із радянофільством і взагалі політикою, виїжджає до Кенігсберга. Одружується з німкенею, працює перекладачем, пише наукові праці з військової історії України. У 1941 р. його запрошують на роботу (безвиїзно) експертом у міністерство східних територій О. Розенберга. У 1945 р. О. Думіна заарештовує військова розвідка III Білоруського фронту, вивозить до Гдині, де розстрілює[624].

Сталінські посіпаки відімстили і Є. Коновальцю, згадавши йому київські баталії 1917–1918 років, конфлікт з Є. Петрушевичем та ін. Останні роки полковник жив з литовським паспортом у Женеві. Особливо чимало клопотів у нього з’явилось, коли членом міського уряду став комуніст Ніколь – йому відмовили перебувати у Женевському кантоні. Зроблено це було, очевидно, під тиском радянської і польської дипломатії. Отож він переселився до сусіднього Ваатського кантону. А 23 травня 1938 р. його вбив агент ДПУ Павло Судоплатов. Лише влітку 1992 р. було опубліковано його зізнання про те, що за завданням ЦК ВКП(б) він виїхав у Роттердам, де особисто здійснив цю акцію. Невдовзі цей радянський розвідник очолив Іноземний відділ НКВС СРСР по боротьбі «проти українських націоналістів у Центральній і Західній Європі, США, Канаді, Аргентині і Манчжурії». Його «заслуги» були відзначені орденами і званням генерал-лейтенанта[625].

Як бачимо, нові орієнтири уряду Євгена Петрушевича ще більше розкололи національний табір зарубіжжя, про що із задоволенням відзначалось у польських офіційних колах[626]. «Хвороба бездержавності» (термін В. Липинського) знайшла, на жаль, нових пацієнтів у середовищі західноукраїнської еміграції.

Кривавої борби сумний фінал: додолу похилились наші стяги

Новий 1923-й не віщував нічого доброго. На цей час нещодавно обраний папа Пій XI фактично відмовився від активної підтримки уряду ЗУНР, хоча намагався надати гуманітарну допомогу потерпілим галицьким українцям, як слабшій стороні в українсько-польському конфлікті[627]. Змінилась і позиція Лондона. За поступки, які зробила Франція у нафтовому районі Мосулу (Близький Схід), англійський уряд фактично теж махнув рукою на Прикарпаття. Не дала очікуваних наслідків і нагальна поїздка (наприкінці 1922 – початку 1923 рр.) митрополита А. Шептицького у Відень, Лондон, Париж і Ватикан[628].

Досвідчений Є. Петрушевич розумів, що катастрофи не оминути, і все ж боровся до останнього. Після того як 21 лютого 1923 р. Франція, Італія та Англія за пропозицією Варшави погодились скликати нову конференцію ради послів для перегляду східних кордонів Польщі, 5 березня уряд ЗУНР надіслав країнам Антанти ноту, де виклав власний проект розв’язання польсько-українського конфлікту. Але для цього пропонувалось передати еміграційному урядові всю повноту влади у Східній Галичині (55 300 км2, 5,5 млн осіб). Водночас зазначалося, що «Галицька держава буде… конечною і єдиною базою до консолідації великої України»[629]. Але аргументи галичан не брались до уваги.

Відтак через дев’ять днів, 14 березня, у Парижі зібралася рада послів Англії, Франції, Італії та Японії, яка усупереч волі українців по обидва боки Збруча ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею.

Національна Рада ЗУНР терміново надіслала протестаційні заяви до ради послів у Парижі, Ліги Націй. У зверненні Є. Петрушевича «До українського народу Галицької землі!» не тільки засуджувалися підступні рішення держав Антанти, але й лунав заклик до відновлення незалежної Української держави. «На очах цілого культурного світу Конференція Амбасадорів головних держав Антанти не завагалася кинути глум і наругу на найсвятіші почування українського народу Галицької Землі, – на його право до свобідного життя на своїй праведній землі, – зазначалося у зверненні. – Сваволя держав Антанти, виявлена в цім рішенню, є тим жорстокіша, що вона намагається кинути український народ Галицької Землі в ярмо споконвічного його ворога – Польщі, з яким наш народ боровся шістсот літ, аж доки після розвалу Австрії не виборов дня 1 листопада 1918 р. власну Західно-Українську Державу. Теперішня Польща, яка ще вчора сама була політичним рабом інших держав, не вдовольнилася власного незалежністю, дарованою їй з ласки держав Антанти. Вона, осягнувши державну незалежність, пішла війною на нашу державу…»[630]

Після обнародування цих протестаційних заяв уряд