Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

диктатора 1 травня перенісся до Берліна, де невдовзі саморозпустився. Ліквідаційна комісія (голова К. Левицький) розпродала урядові меблі і друкарські машинки, а залізничні вагони тимчасово передала Чехословаччині[631]. Опублікував заяву на захист східногалицького населення й уряд УСРР, але на неї ніхто на Заході теж не відреагував[632].

Свавілля Антанти викликало вибух гніву у краї. 18 березня Львів сколихнула 40-тисячна демонстрація, яка осудила паризьку змову, закликала до рішучої боротьби за волю[633]. 24 березня загальні збори української і білоруської колоній (600 чол.) Відня тепер засудили підступне рішення ради амбасадорів. У зібранні взяли участь відомі громадські діячі М. Левицький, С. Русова, О. Терлецький. По закінченню прийнято резолюцію солідарності з вимогами львівської демонстрації[634]. Недільного ранку 25 березня відбулась велика українська демонстрація у Празі. Почалась вона у центрі столиці на Вацлавській площі й пройшла через набережну, Старе місто до Староміської площі. Поліція тоді перешкодила демонстрантам покласти вінок до пам’ятника свободолюбивому Яну Гусу. Серед демонстрантів, в основному галицьких і волинських студентів, вчорашніх бійців УГА і навіть університетських професорів, було немало наддніпрянських студентів. Гнівну резолюцію протесту прийняв з’їзд радикальної партії, що відбувся 1 квітня у Львові. Головою партії обрано відомого парламентарія ЗУНР Івана Макуха, а його замісником Лева Бачинського[635]. У ці дні стрілецький пісняр Роман Купчинський написав:

Христос Воскрес! Воскрес для світа.

А нам, а нам, а нам, а нам

Гуде тужливая трембіта:…[636]

Трагічну весну митрополит А. Шептицький зустрів на Заході. Тому, звичайно, він не втримався, щоб не зустрітись із «режисерами» Паризької угоди. Зокрема, домігся аудієнції у французького прем’єра Раймонда Пуанкаре, який запевнив його, що поляки не будуть над галичанами панувати, бо ваші «права забезпечені і гарантовані». Лише після цього митрополит почав планувати своє повернення до Львова. Однак польський уряд поставив вимогу написати пастирський лист, в якому була б згадка «про обов’язок послуху щодо державної влади».

12 липня 1923 р. в день Святого Петра і Павла, митрополит написав пастирський лист, в якому загалом обминув політичні питання. Святіший Отець Пій XI і польський посол у Ватикані Олександр Скшинський прийняли цей лист і одразу ж переслали до Варшави. Але звідти прийшло розпорядження затримати виїзд митрополита до Львова, бо «пастирський лист є незадовільним». З Рима відповіли, що митрополит Шептицький виїхав до Відня. Отоді Комітет міністрів Польщі вирішив затримати його на кордоні і змусити написати іншого змісту пастирський лист.

А трапилось непередбачене: у Відні митрополит важко захворів. Стурбований тим, що його польська віза закінчується 22 серпня, незважаючи на високу температуру і поради лікарів не вирушати в дорогу, він виїхав додому. Вночі з 22 на 23 серпня на польсько-чеському кордоні в Дзєдзіцах жовніри і жандарми підступно оточили вагон, в якому лежав хворий, а невдовзі увійшли до нього.

Протягом трьох днів Шептицький був «інтернований» у вагоні. В цей час до нього приїжджали міністри внутрішніх і закордонних справ, освіти з домаганням нанесення термінового візиту президенту Польської республіки. Але митрополит просив, щоб йому спершу дозволили відвідати Львів. Врешті, делегація вирішила завезти митрополита на лікування до Познані, де його віддали під опіку сестер-шариток.

14 вересня 1923 р. у Варшаві на засіданні політичного комітету ради міністрів було категорично вирішено: митрополит Андрей повинен нанести візит президентові Станіславу Войцеховському, а також покрити кошти свого перебування в Познані, щоб усунути всі можливі здогади про його інтернування.

І зустріч таки відбулася. Польська преса зазначала, що митрополит декларував президентові «лояльність польській державі». Дехто писав, що він передав президентові лист з подібною заявою. Однак у звітах англійських, французьких і американських дипломатів до своїх урядів докладно підкреслювалося, що після зустрічі митрополита з президентом ні один міністр не знав, про що велась розмова. Сумнівно, що це був полюбовний діалог.

Десь 5 жовтня митрополит Шептицький виїхав до Львова і вже на Покрову 14 жовтня 1923 р. відправив архієрейську Службу Божу в катедрі Святого Юра[637].

А в цей час Є. Петрушевич разом із недавніми урядовцями перебрався до Берліна, але бував у Відні, Празі. Лист радянського дипломата у Празі галичанина М. Левицького голові Раднаркому УСРР Х. Раковському від 5 травня 1923 р. свідчить про регулярні контакти недавнього диктатора з дипломатичними представниками Радянської України і навіть прохання надати фінансову допомогу його оточенню. Але гроші не були надані[638].

Уже в березні Є. Петрушевич скеровує до Москви делегацію на чолі з Іваном Коссаком, братом відомого отамана, яка мала обговорити широкий спектр польсько-українських взаємин. Невдовзі він таємно повернувся через Берлін до Відня, де 1–3 листопада 1923 р. взяв участь у конференції західноукраїнської еміграції, яка, вірогідно, не без його впливу ухвалила резолюцію про можливість «злуки з Великою Україною без огляду на її державний устрій». Ця приємна для Харкова інформація одразу ж була переправлена до закордонного відділу ЦК КП(б)У[639].

Щодо Івана Коссака, то він залишився на Радянській Україні. Кілька слів про цю людину. Народився він 1879 р. на Дрогобиччині. Був народним учителем Чортківської учительської семінарії, членом Національно-демократичної партії. Працював у «Просвіті» і «Соколі» на Чортківщині. З 1914 р. був сотником легіону УСС, деякий час працював секретарем Боєвої управи у Відні. Герой і організатор оборони Жовкви весною 1919 р. По війні працював у Західно-Українському товаристві Ліги Націй. З 1923 р. – урядовець Харківського центробанку. Приятелював із М. Грушевським, на Різдво 1927 р. у нього загостював і несподівано занедужав (запалення сліпої кишки), а вже 17 січня помер. Похований на Байковому цвинтарі у Києві[640].

До кінця 1923 р. ліквідовано як уряд, так і всі представництва та місії за кордоном. В австрійській столиці залишилася тільки ліквідаційна комісія уряду на чолі з Костем Левицьким, крім цього, утворено під його головуванням комітет західноукраїнської еміграції. У вересні до Берліна перенесено редакцію і адміністрацію видавництва «Український прапор» (редактор Іван Проць)[641]. Правда, у Відні під редагуванням Антона Петрушевича деякий час виходив часопис «Український кореспондент». У Берліні політичні соратники Є. Петрушевича об’єдналися в Західно-Український закордонний центр під проводом Є. Петрушевича. 1926 р. його реформовано в Колегію політичного центру Західної України; його органом залишався часопис «Український прапор», з яким співпрацювали відомі громадські та культурні діячі М. Лозинський, Р. Перфецький, Е. Радик, А. Жук, О. Грицай, К. Трильовський, Л. Мишуга[642].

У листопаді 1926 р. прихильники Є. Петрушевича засновують Західно-Український клуб, який видає нелегальний листок «Український революціонер». А для агітаційно-пропагандистської роботи серед широкої української громадськості