Ренсом Ріггз - Карта днів

— Звідки ти? — запитала Рожевоволоска.

— З Уельсу. Це там, де Англія.

— Круто, — кинув один із хлопців у кепці. — Я з «тюленів». А він із «дельфінів».

— Це країна, тупий віслюче, — сказала Рожевоволоска. — Поряд із Англією.

— Упс! — ніяково похитав головою хлопець. — Точно.

— Ми учні за обміном, — обізвався я.

Дівчина-З-Яблуком глянула на мене здивовано.

— А ти говориш, як ми.

— Я з Канади.

Я збирався загнати свою пластикову виделку в жирну коричневу ковбасну масу, але передумав.

— Ця школа однозначно якась дивна, — сказала Рожевоволоска. — Особливо останнім часом.

— А що сталось у вашому актовому залі? — запитав я. — Електрозбій чи що?

— Ні, — похитав головою більш мовчазний хлопець. — Це лиш те, що школа сказала нашим батькам.

Дівчина-З-Яблуком кивнула на підтвердження його слів.

— Джон там був. Він думає, що це місце, типу, прокляте.

— Не думаю. Просто я не купився на цей «електрозбій». Вони щось покривають.

— Наприклад? — запитав я.

Він опустив очі на тацю. Помішав свою коричневу купу.

— Він не любить про це розповідати, — прошепотіла Рожевоволоска. — Він думає, що всі вважають його схибленим.

— Заткнись, Карен, — обізвалася Дівчина-З-Яблуком. Вона повернулася до Джона: — А мені ти не розказував.

— Ну ж бо, пацане, — обізвався інший хлопець. — Ти розказав Карен, а нам не розкажеш?

Джон підняв руки.

— Згода, згода. І, типу, це не зовсім те, що сталося, окей? А тільки те, що здається мені.

Усі дивились на нього та чекали. Він набрав повні легені повітря.

— Там було супертемно. Нічиї телефони та ліхтарики не працювали. Нам кажуть, то було щось із електрикою. Але там, у актовому залі, є одні двері, які ведуть прямо на вулицю, на наш паркінг, — він трохи нахилився вперед і стишив голос, — хтось відчинив їх. Але знадвору не блиснуло жодним променем. А день тоді був сонячний.

— Що? — запитала Дівчина-З-Яблуком. — Цього ти не розказував.

— Це було, наче… — голос його стишився ще більше, — темрява пожирала світло.

Я вже збирався розпитати про не-зовсім вибух у вбиральні, який стався пізніше в той же день, як відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. Я озирнувся та побачив учорашнього «заступнико-директоруватого» чоловіка та якусь похмуру жінку з коротким волоссям та холодними блакитними очима.

— Перепрошую, — сказав чоловік. — Мені треба, щоб ви обоє пішли з нами.

Емма підняла одну руку та з виразом огиди на обличчі відвернулася.

— Ідіть геть, ми не договорили.

Діти за нашим столом виглядали враженими.

— Чорт, — прошепотіла Рожевоволоска.

— Це було не прохання, — сказала холодноока леді та схопила Емму за плече.

Емма здвигнула плечем.

— Не чіпайте мене!

А далі ситуація стала небезпечною. Здавалось, усі в кафетерії враз перестали розмовляти і прикипіли до нас поглядами. Леді вхопилася за Емму обома руками, а чоловік схопив за руку мене. Я взяв свою тацю з їжею та пожбурив її в того чоловіка, котрий на деякий час відпустив мене, і цього мені вистачило, щоб вискочити з-за столу, а Емма тим часом, напевне, обпекла леді, тому що та скрикнула та відскочила назад. А потім ми побігли — разом — до найближчого виходу. Леді вибула з гри, але той чоловік гнався за нами та кричав, щоб інші допомогли йому зупинити нас. Кілька людей спробували, але ми від них вивернулись. А потім, попереду, вихід, до якого ми бігли, перекрили півдюжини атлетичного вигляду хлопців у баскетбольних сорочках.

Ми різко зупинились навпроти них.

— Що тепер? — запитав я.

— Ми пропалимо собі шлях, — відповіла Емма, але я спіймав її за руки, перш ніж вона їх підняла.

— Ні, — прошепотів я, побачивши, як усі навколо націлили на нас свої телефони, записуючи кожен наш крок. — Ні, поки всі на нас дивляться.

Я вже майже змирився був із тим, що нас спіймали, та почав думати про те, як нам виплутатись із цього, як раптом двері за спинами в спортсменів відчинились навстіж, і всередину з несамовитими криками забігла ціла юрба дівчат. Саме так, «із криками»: їхні обличчя були перекошені жахом та помережані слідами від сліз. І вся увага спортсменів, «заступнико-директоруватого» чоловіка та всіх інших відразу ж перейшла на них. Я навіть не пробував думати про те, що ж могло змусити їх так кричати; я просто подякував янголам за те, що так сталось. Ми з Еммою проштовхалися поміж збитих із пантелику качків та вибігли крізь відчинені двері.

Через якусь мить, коли ми саме загальмували в коридорі, озираючись навколо та намагаючись пригадати, з якого боку був головний вхід, я краєм ока помітив щось химерне, що бігло по коридору в нашому напрямку. Зграю котів.

Із них щось крапало, їх сильно хитало з боку в бік, і вони рухались ривками, у дуже некотячій манері. А потім я почув, як регоче Єнох, та побачив, як із кабінету природничих наук його виганяє та з пронизливим криком через весь коридор жене Бронвін. А він аж зігнувся та схопився за живіт від реготу.

— Пробач! Не зміг стриматись!

Коли коти, похитуючись, пробігли повз нас, у носа мені вдарив гіркий запах — формальдегід.

— Єноху, ти ідіот! — кричала Бронвін. — Ти все зіпсував!

А насправді він створив, імовірно, єдино можливий відволікаючий виверт, який зміг нас урятувати: зграю котів-зомбі.

— Ніколи не думала, що скажу це, — промовила Емма, — але дякую пташкам за цього маленького шизоїда.

Верещання в їдальні, здається, стало затихати. Скоро всі згадають про нас та продовжать переслідувати.

— Ми подякуємо йому пізніше, — сказав я, підбіг до стіни та потягнув важіль пожежної сигналізації вниз.

* * *

— Ти перетворив їх на зомбі?

Емма намагалася здаватися сердитою, але ледве стримувалася від сміху. Наразі ми перебували на шкільному подвір’ї, у величезній юрбі щойно евакуйованих школярів.

— Це було просто марнування мертвих котів! — пояснював Єнох. — Вони збиралися нарізати їх скибочками.

— Заради науки, — вставила Бронвін.

— Звісно. — Єнох підняв одночасно обидві руки, показавши по два пальці на кожній та зігнувши їх; вийшли такі свого роду «повітряні» лапки, якими на письмі виділяють якесь слово чи вислів, коли його цитують. — «Наука».

— Узагалі, ви